274

В цьому дописів збираються вірші прилуцьких поетів, написані протягом війни 2022 року (на даний момент 78).


Сирени серце рвуть на шмаття…
Зсутуливсь вечір, мов старий,
Згадалося Христа розп’яття…
Й іуда скаче злий-презлий.

Невже тобі нема спокОю
В осатанілому кремлі?
Рулетку крутиш ти рукою,
Навколо всі стоять німі…

Поклони ідолу відводять
І чолобитні – до крові,
Рашистки звірів лютих плодять
Й купають від руїн золі.

Й ростять убивць та ідіотів,
Навчають “розочки” робить,
Прийшли в Украйну вовчі роти,
Щоб сплюндрувать її, згубить.

Непереможні ми і сильні,
В крові живий в нас предків дух,
А ви, потвори, – бульки мильні,
На трупах ваших – рОї мух.

ЗгниЄте, євнухи, на полі,
Не пустить сліз ніхто по вас…
Наш кінь гулятиме на волі.
Прийшов, кати, розплати час.

Валентина Пошкурлат


Готов японский самурай
однажды взять и умереть –
от острого меча, от ран:
он верен клятве – смерть так смерть!

Мы ж – украИнских все кровей,
дух Хортицы – не победить,
дух храбрых гетманов, князей,
не умирать нам – жить и жить!

Сжигают нас враги огнём –
Христа не знают и креста…
Но мы – живём, но мы – живём,
И…сеять час уже настал.

Выбеливает тьму рассвет,
Бог дарит нам весну Свою,
роняет вишен белый цвет
неслышно в майскую траву.

В садах – метели волшебство,
тиха Господняя весна,
и хочется лишь одного –
чтоб не кончалась тишина…

Лилия Бондаревич-Черненко


Не можна здійснить нездійснЕнне,
Не стане бридке духмяним,
Не буде красивим мерзенне,
А серце пусте – полум’яним.

Зими не буває у серпні,
Зі звіра не зробиш птицю,
Не можна убити безсмертне
Й святе перекроїть на нице.

Не стане своїм вороже,
Ненависне не полюбиш,
Не може буть різне схожим,
Незнайдене не загубиш.

Живим вже не стане мертве,
І не спинИть оглашенне,
Не можна стерпіти нестерпне
І знищити незнищЕнне.

Та можна пізнати незнане,
І скласти докупи розбите,
І полюбить некохане,
Висушить все розлите.

І буде відновлене кращим,
Посаджене вгору ростиме,
Буде дорога, де хащі,
Зруйноване знову цвістиме.

І не зламати незламне,
Не приховать всюдисуще,
Бо не зганьбити все славне,
Бо не помре невмируще!

Віта Харламова


О П’єр Маньоль, твої магнолії
Квітують на моїй землі.
Втікає геть меланхолІя,
Зникають болі і жалі.

Я притулюсь до квітки ніжно,
Вдихну духмяний аромат.
Ти зупинись, проклята війно!
Красу весни в нас не віднять!

Валентина Пошкурлат


Хто до тебе прийде, вишне білоцвіта?
Хто росу медову ранками зіп’є?
Ти стоїш красива, ніжна, біла, світла,
Та розлука тужно душу листям б’є.

Не натопче стежку ця весна до тебе,
Ні з ким зустрічатись, коси цілувать.
Вся земля убралась в біле і зелене.
Молодій дівчині ж – чорне одягать.

Полотном згрубілим встелеш ти провину,
Місце для стрічання тінню обведеш…
Кинь пелюстку білу на руду хустину,
Нехай бачать весну янголи з небес.

Ніна Горбань


Вода й вогонь завжди ворогували.
Хочу води. Врятуй мене, вода.
Хіба у океані води мало?
Дайте води, бо сталася біда.

Хочу води. Багато. Ціле море.
Не для забави, а щоб просто жить.
Дайте води! Хочу залити горе.
Вогонь пекельний хочу загасить.

Немає моря – дайте води з неба!
Я пригорщами море наношу.
Хочу води. Це все, що мені треба.
Дайте води! Навколішки прошу.

З’єднайте всі озера й усі ріки.
Хочу води. Врятуйте! Поможіть!
Я вже палаю. Стулені повіки.
Дайте води, бо хочеться ще жить!

Ще так земля ніколи не горіла.
Вогонь у пеклі розпочав жнива.
Хочу води, хоч тіло вже зітліло.
Дайте води, бо ще душа жива…

Віта Харламова


Зависа темна ніч над землею,
Місяць тьмяний між хмари заліг,
Щось коЇться таке із душею,
Квадрига ніби коней й батіг…

Мчать шалено. Куди, я не знаю,
Хто погонич, я теж не скажу.
О, вже пісню весняну співає…
Хто ж є автор твого куражу?

Розігналась, зупину не має,
Роздає всім щедроти свої,
І Всевишній з небес помагає
Розігнать тяжкі думи мої.

Повертаюсь до свОго я дому,
Де все рідне й таке дороге,
І не знає від радощів втоми
Моє зранене серце живе.

Міцно двері вхідні обіймаю,
І цілую пологий поріг,
І куражуся я, і співаю…
Найсвятіша дорога з доріг,

Що прослалась з далекого краю,
Де смереки й модрини ростуть,
Дома краплі роси я спиваю,
І вітри мені любо гудуть,

Тут все миле і рідне до болю,
Й ці фіранки, і ці рушники,
Тут душа моя буде в спокої,
І м’якенькі такі подушки.

Тут і сонце сміється привітно,
І хмаркИ, мов по морю пливуть,
Тут душа, мов та вишня, розквітла,
Тут всі рани мої заживуть.

Валентина Пошкурлат


День новый – лишь Печали дата.
Полно в Фейсбуке некрологов:
Уходят лучшие ребята
По майским огненным дорогам…

«Война», «кровь», «боль» и «смерть» зачем-то –
Слова все женского, жаль, рода.
Другие есть слова – из света:
«Жизнь», «память», «родина», «свобода».

…Вчера он не пришёл из боя:
Припухлость губ, немножко детских,
Зато глаза – глаза святого
Из притч евангельских, библейских!..

Я видела на фресках в храме
Того, кто не пришёл из боя,
Что в Мариуполе был ранен –
С глазами мудрого святого…

Я знаю, он в Раю – тот парень,
Там нет войны и дней Печали,
И рядом с ним апостол Павел –
О жизни говорят за чаем…

Лілія Бондаревич-Черненко


Назвались “старшим братом” москалі,
Чи ви забули, хто хрестив вас?
Геть розуму позбулись та моралі,
Та двісті раз умитись вам до нас!

І як на вас не глянь,
Ви все одно – скотина.
Багато різних порівнянь,
Та вас чекає домовина.

Віками вам нема покою,
То турок, то грузин вам “враг”,
Беретесь ви мерщій за зброю,
На вашій площі вже Рейхстаг.

Вже в котре ви прийшли на Україну,
Ви – нища нація, ви – просто гній,
Вам не здолати мужності країну,
Ви наведіть порядок у своїй!

Анна Заблоцька


Він посміхався до сусіда,
Жував у нього свіжину,
Він слухав розповіді діда,
Що проклинав оцю війну.

І затаївшися, мов криса,
Чекав нагоди виповзать.
Повадки хитрого мав лиса –
Ну як такого розпізнать!

Збирав він дані про об’єкти,
Чекав, прицінював, чекав….
Не знав Шевченка ні куплета,
Зате рашистам догоджав.

Фашист за зраду не скупився,
Бо обіцяли цілий рай –
Не повезло… і поплатився.
Петлю чи кулю – вибирай!

Де ви родились, сучі діти,
Що плюнули на свій народ,
В смолі гарячій вам горіти,
Бо Україна – це наш код!

Хвала і слава Україні!
На виродків чекає суд.
Ми люди сильні і єдині –
Це знає світ, і в цьому суть.

Ніна Полив’яна


…Відчахнулося щось у душі,
Світла промінь забився в куток,
Гул ракет серед тиші вночі,
Світло просить води дать ковток…

Я не знаю, як жити без світла,
Як тепло у душі зберегти,
Стало темно мені й непривітно,
Моє світло топтали кати.

А воно так пручалося бідне,
Не хотіло, щоб брали в полон,
У куточок забилося рідне
Й ледь торкалось холодних долонь.

Гріє світло промінчиком тЕпло,
На дорозі війни не згубилось,
Засіяє воно ще над степом,
Сяйвом в серці моїм відродилось.

І сіятиме, стільки є віку,
У душі і у серці моїм,
В українки його — без ліку,
Я й нащадкам його заповім.

Хай купаються в сонячнім сяйві,
Бережуть сонця світло в душі,
Хай же буде його, щоб не зайво
Поділитись зі світом усім.

Я обираю світло берегти в душі,
Бо іншого в житті мені не треба,
Його ж бо промені за все ліпшІ,
Вони ідуть з душі у саме небо

І повертаються сторицею назад.
Промінчик світла — то є справжнє свято,
Багато їх — це для душі парад,
Від світла ти завжди стаєш крилатим.

Люблю я світлі душі, не грішу,
Бо в його сяйві я життя черпаю,
В осяйнім світлі я вірші пишу,
Але війна те світло відбирає.

Прийшла в мій дім так підло і підступно,
Забрала світло і накрила тьмою,
Услала землю вибухами купно,
Та все одно промінчик я ношу з собою,

Боюся, щоб війна не відібрала,
Його сховала я подалі, в глибині,
Щоби лихА його не відшукала,
У Перемоги День засяє він в мені.

І його сяйву вже не буде краю,
Засвітиться Вкраїнонька моя,
Бо душі українців його стільки мають!
Це наша найнадійніша броня!

Валентина Пошкурлат


Ты пишешь мне из другой страны.
Стремительны эсэмэс
С той параллели, где нет войны,
С планеты чужих чудес…

Когда-то нам написал Ремарк:
«на фронте без перемен»…
«Тревожный» собран давно рюкзак,
Как неизбежность потерь.

Исчезли, словно бы под водой,
И люди, и города:
Они всех нас закрыли собой,
И перед ними – вина…

Несбывшийся королевич мой,
Не стоит жизнь ни рубля!
Знаю, сказал бы, наверно, Ной:
«За страшной водой – земля…»

Не вспоминай мой голос и смех –
Это не наша весна.
У нас идёт жасминовый снег,
У нас идёт здесь война…

Ада и Рая ты не пророчь,
Не спрашивай ни о чём,
Теперь до утра мне слушать ночь,
Политую серебром.

Сколько молитвенной тишины,
Луны безмятежен лик,
И даже кажется – нет войны,
И живы те, кто погиб…

Лилия Бондаревич-Черненко


Де ти, моя сестричко?
Де ти, рідненька, де?
Не чути тебе так незвично…
Місяць за місяцем йде.

Мовчиш: ні зв’язку, ні світла.
Ти в’язень у місті своїм,
Від початку війни Маріуполь
став для кожного болем гірким…

Так часу пройшло багато…
Сестричко, хоч слово скажи!
Все ок – і мені достатньо…
Все ок – і мов камінь з душі..

Моя сестричко, так сумно,
Так пусто мені на душі,
гортаю в тубі новини,
Вдивляюсь в обличчя чужі…

Може, десь у підвалі
сховалась від обстрілів ти…
Може, евакуювали,
В Росію кудись відвезли…

Пригадую, ти говорила:
«Наш город прекрасен во всем!»
Парки, сади, бульвари,
Фонтани, а квітів кругом!..

А зараз там небезпечно…
Маріуполь – це жах, це труна…
Там пекло, голод і холод…
Та вірю я – ти жива!

Просто немає світла,
Просто зв’язку нема…

Олена Сидоріна


Дзвін стодзвоном відлунює в храмі…
Потім тиша… Всевишній із нами.
Ниють рани незгоєні в серці,
Україна в вогні, у жахливому герці.

Колошматить тут МИР зла й зловіща війна
Безсердечно й потворно. В чім же наша вина?
Всі звернулись до Бога: ми не хочем страждань,
Поверни МИР на землю, хай цвіте гетсимань!

Стали всі на коліна у священному храмі…
Відроди, Боже, МИР, залікуй ти нам рани.
Всі молились віряни у святій благодаті,
Повертали в молитвах МИР до рідної хати

І благали уклінно Святого Отця,
Щоб відкрив він до МИРУ усім людям серця,
На планеті ніколи щоб не бУло війни.
Поверни МИР стражденним! Поверни! Поверни!

Валентина Пошкурлат


Злые тролли придумали войны –
Ужас прошлых трагедий вернулся.
Зло читать по слогам очень больно,
Жизнь рассыпалась, словно бы бусы…

Я в мансарде своей, как в окопе,
А война – где-то в дальнем овраге
За горой слобожанской грохочет.
Пепел «ROTHMANS»- а, боль на бумаге…

И со мной – только бабочка. С лета
Зимовать вдруг решила остаться.
Я пишу про войну несонеты,
Снится бабочке – кружится в танце…

Выйду я на крыльцо и заплачу,
Постою у родного порога.
Будет – так, или – как-то иначе,
Мы не знаем. Известно лишь Богу…

Заскользила рука по перилам,
Сад – апрельский, озябший под вечер…
А за зиму я напрочь забыла,
Как в траве распевает кузнечик.

Жизнь так призрачна, даже невнятна,
Саду цвет абрикосовый снится,
Из мансарды – моей голубятни
Вылетают стихи, словно птицы…

В манускриптах написано древних:
Зло – уходит, добро – бесконечно,
Завтра сбудутся сны всех деревьев,
Мотыльковые сны, человечьи…

Лілія Бондаревич-Черненко


Засипало країну ніжним квітом,
Сади цвітуть по селах і містах,
Душа у білий саван оповита,
І присмак попелу на стиснутих вустах.

У білім цвіті храми і собори,
Лиш трохи в небі сіра каламуть,
Духмяні квіти з присмаком кагору –
Це вишні у Чернігові цвітуть.

Дерева всі як молоком облиті,
Бо свою силу цвіту віддали,
Сади немовби білим снігом вкриті –
Це яблуні в Херсоні зацвіли.

Приносить вітер ніжний запах кави
І трохи шоколаду гіркоту,
Всі вулиці від пелюсток біляві –
У Львові вже магнолії в цвіту.

Цим деревцям надумалось у листі
До білого рожевого вплести –
Це у моїм веснянім ріднім місті
Вже заходились сакури цвісти.

А незабаром десь у юнім травні
Каштани в зелень уберуть гілки,
І красень Київ, вічний і прадавній,
Запалить скрізь каштанові свічки…

Покривджена весна сумна і бура,
І в багатьох садах стоять хрести.
Там, де нема життя, весна похмура.
Садів нема — нема чому цвісти.

Віта Харламова


Додому, додому…
під рідну ікону,
Сорочка де біла й свої подушкИ .
Додому, додому
Несу свою втому,
Свою ностальгію й нічні молитви.

Удома ЗЦІЛУЮ свою вишиванку,
Порогу своєму….. впаду й поклонюсь,
Із зорями буду сміятись до ранку,
Із кленом за рогом піду обнімусь.

Я світові всьому так вдячна за поміч…
Порвались ворожі підступні пастки.
Добро із спасінням стояли пліч- о -пліч…
Але вже домівка приходить у сни.

Додому, додому,
де биті балкони.
Де вирви ще плачуть сльозами війни.
Вже кличуть вертатись церкви і собори
І жовто – блакитні вальсують вітри.

Ніна Горбань


В нас доля єдина і віра єдина,
Єдині в нас помисли й гнів:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою московських, фашистських катів!

Коли нас накрила ворожа лавина,
Наш гнів у серцях клекотів:
Ніколи, ніколи не стане Вкраїна
Рабою московських, фашистських катів!

Ми стали до бою, а не на коліна
І трощим рашистських хортів:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою московських, фашистських катів!

Знай, бункерна, дика, мокшанська тварино,
Що, як же би ти не хотів,
Ніколи! Ти чуєш? Ніколи Вкраїна
Не стане рабою московських катів!

Усіх ворогів покладем в домовину
За смерті сестер і братів,
Клянемось, ніколи не буде Вкраїна
Рабою московських, фашистських катів!

Володимир Бобошко

Малюнок Олексія Кустовського


Вустами Господа говорить істина:
Блаженні чисті серцем і душею.
Аби душа людини світлом квітнула,
Любові сад зростити треба в неї.

Й плекати добре дерево в душі,
Хай визріває його чистий плід,
А черв’яка, що хоче надкусить, глушить,
Не дати споганити душу і весь рід.

В молитві щирій прагнути до Бога,
Причастям таємниць пречистих осіяти,
До істини душі відкриється дорога,
Як все гріховне з неї проганять.

Злобі, лукавству, заздрощам не місце
У душах світлих, промінь де сія,
Ніколи не оселиться там нице,
Воно видніється аж ген ще звіддаля.

Святі місця відвідуйте частіше,
Шукайте вмиротворення в собі,
Добро і щирість хай живуть у ніші
Душі, що істину виборює у боротьбі.

Тоді не буде воєн на планеті,
Не будуть сльози лити матері,
Не будуть душі пробивать багнети,
А буде мир на всій, на всій Землі!

Валентина Пошкурлат


Я увесь вік життя своє сплітала,
Любила, мріяла, і плакала, й сміялась,
І падала, і знову підіймалась —
Я так жила. Жила! Не існувала!

Життя не намагалась підганяти,
Хоч доля інколи була примхлива,
Я вірила, що у житті щаслива,
Й не знала, що це можна розірвати.

І що тепер, коли життя порвалось
На “до” і “після”, як на чорне й біле?
Там, де й не помічала, що боліло,
У тому місці, де і не торкалась,

Порвалося… І світ з очей зникає,
І ворон вже летить, і кряче, кряче…
Я чую біль, але уже не плачу,
Лиш кров гаряча джерелом стікає.

А чим зарадити розриву, я не знаю:
Заклеїти, скрутити, затулити,
Зв’язати, чи затиснуть, чи зашити?
О Господи, облиш – я помираю…

Для чого я тобі така невтішна,
Скривавлена, розірвана, роздерта?
Хіба не бачиш, я вже напівмертва.
Навіщо я тобі? Я, Боже, грішна.

Залиш мене у царстві Персефони,
Рятуй людей, дітей — святих багато.
Ой, як болить! Та буду я мовчати,
Щоб всі почули великодні дзвони.

Віта Харламова


Нещасними, беззахисними, кволими
Мені здаються всі, хто тут сидить,
У сховищі, де сирість і так холодно!
Сирена завиває – звір не спить.

Хтось словом утіша себе: розказує
Про те, про се. Але стає сумніш
Від балачок. Берусь тоді щоразу я
Писати – і народжується вірш

Про рідну землю, топтану чужинцями,
Рашистами розгромлені міста…
Як я горджусь, що ми є українцями,
Що кожен зло з країни виміта…

Нещасними, беззахисними, кволими
Ми лиш на перший погляд здаємось.
Ворожу техніку берем руками голими –
Чи бачили подібне ви хоч щось?

“Ми сильні, ми міцні!” – ділами стверджуєм,
Всевишній з нами, Армія, народ!
Країна наша вільна й не обмежує
Ні громадянських прав, ані свобод.

А вороги казки про нас придумують,
Такого накрутили, наверзли!
Ту маячню із ящика все хрумають,
Прицмокуючи солодко, козли.

Вони себе вже брудом заялозили,
І кожен рогом цокає не в такт…
Тепер Росія славиться не розумом –
Я констатую з прикрістю цей факт.

Світлана Коробова

Політична карикатура Олексія Кустовського


Где же платье моё с кринолином?..
Что за день за окном, что за век?..
И весна не приходит с повинной,
Мир сегодня туманен и слеп.

Мы – любили, мы жили, мечтали,
Мы несли в себе столько чудес!
Мир, как карточный домик желаний,
Вдруг рассыпался сразу, исчез.

Поистёрлись все прежние метки
На тропинках, в судьбе и в душе,
Сумасшествие русской рулетки
Для соседа – в порядке вещей.

Наша жизнь стала сущим кошмаром –
Словно дьявола злая игра.
Умирать каждый день мы устали,
Что сказал бы карпатский мольфар?..

Режут в клочья ракеты и бомбы
Украинскую звёздную ночь.
А война – это страшно и больно,
На всех окнах – полосками – скотч…

А мольфар ничего не поведал –
Просто в горы ушёл не спеша.
Мы отмолим слезами все беды –
Помолись же, голубка-душа!

Украинская наша Мадонна
Грудью кормит ребёнка в метро,
И теперь она стала иконой –
Значит, Господом так суждено.

Скоро время Христовой Вечери-
Ей не сможет никто помешать,
Помолись, ведь Страстная Неделя,
Помолись же, голубка -душа!

Лілія Бондаревич-Черненко


Вночі в будинку дуже людно..
Тут вчать уроки, п’ють вино,
Тут власну піцу пекти модно
І обговорювать кіно.

Тут тітка Ліда у під’їзді
Сварить усіх за чистоту.
Як в найкласичнішому фільмі
Пишуть на стінах: я люблю.

Маленьким дітям варять каші,
Дорослі слухають попсу,
Кричать з балконів: грають наші…
Слава Шевченку і Ісу!

На вікнах квітнуть бальзаміни,
Чути гітару і рояль.
Про всіх тут знають навіть стіни-
Де живе радість, де – печаль.

Вночі в будинку дуже людно…
Приходять привиди життя…
Осліплий кіт слухає сумно
То плач, то стогін, то виття.

Ніна Горбань

Фото Костянтина Сови


Ой схилилась верба низько над ставом-водою,
Іде Вербна неділенька тихою ходою,
Несе весну й добро в хату кожної родини,
І втирає нишком сльози моя Україна.

Бо ту вербоньку шматує дикий ворог лютий,
Обдирає кору й листя і хоче зігнути,
А верба ізнов угору гілля підіймає
Та пухнастим своїм цвітом люд увесь вітає.

Ой ти, вербонько зелена, наша рятівнице,
Як же глибоко пустила корінь у водицю,
Ти сплети міцнії пута зі свого коріння
Та затягни в сині води ворожі створіння.

Ой ти, вербо зеленая, дівчино-вербице,
Заплети свої гілочки у тугу косицю
Та накинь ту косу-зашморг на нелюда ката –
Хай до скону стогне-плаче злая його мати.

А ми, вербонько, зберемо сухе твоє гІлля
І спалимо у багатті вороже бадилля,
А гілочки молоденькі, котики пухнасті
Підберемо й сплетемо з них віночок на щастя.

Ой котися, наш віночку із лози-вербиці,
По всій землі українській, по пишній травиці,
Закоти у кожну хату і щастя, і згоду
Та принеси мир й свободу моєму народу.

Іде Вербна неділенька тихою ходою
І веде добро і радість слідом за собою,
А над ставом похилилась вербичка-дівчина,
Та не схилиться ніколи моя Україна.

Віта Харламова


Мы все висим над бездной будто,
Как в кухне шкафчик на стене
Из Бородянки. Это – чудо,
Что выстоял в слепом огне!

И шкафчику всё время снится:
Окно и тюлей кисея,
И пахнет пирогом с корицей,
А за столом сидит семья,

А за окном – смеются дети,
Гоняют мяч, цветёт жасмин.
Был мир на этом белом свете,
И не было для бед причин…

Висим над пропастью мы ныне,
Но – одинаковы все сны:
Шкафы и люди – все живые.
Ах, если б не было войны!..

В нас столько жажды жить и силы,
И мы умеем побеждать.
Мы будем жить, и жить – счастливо,
И зацветёт жасмин опять!

Лілія Бондаревич-Черненко


Ви до всіх приходите завжди,
Як орда непрохана і дика.
Як приходять вісники біди
І предтечі чорного владики.

Ви давно повінчані зі злом.
Ваша мати-ницість і убогість.
Ваша честь-це підлість і погром,
І не треба іншого нічого.

Після вас і паростка ніде-
Порожнеча тільки, порожнеча,
Де ніхто нікуди не гряде,
Не шука ні спокою, ні втечі.

Євген Постульга

Малюнок: Маріан Каменський


Стуляє маленькі долоньки свої
В молитві до Божої Матері,
Спаси, – шепочуть губки її, –
Палає вона у вогненному кратері,

Свята моя Неня, Вкраїнонька рідна,
Благаю, прошу і молю!
Страждають дорослі і дітоньки бідні,
Долоньками цими я їх затулю.

Благаю святу я неділеньку Божу
Вербовую гілочку миру послать,
Щоб став над Матусею він на сторожі
Й в Великдень на неї зійшла Благодать,

Радіє хай в мирі моя Україна,
В родинному колі співає пісень,
Загоїться рана її і руїна,
Всміхнеться хай миром Великодня День!

Валентина Пошкурлат


Чернігове сивий! Величний наш граде!
Намолена земле, основа основ!
Сьогодні з тобою уся сила неба,
Тебе у борні ще ніхто не зборов.

Чернігове, батьку, тримайся щосили!
З тобою всі люди і душі легенд.
Нема таких сил, щоб тебе підкосили,
Ти знаєш на ділі про битви і герць.

Чернігове, воїн, преславний герою!
Нескореним, вірю, ти будеш в бою.
Зламати московську орду – за тобою!
Вославить Вкраїну твою і мою.

Ніна Горбань

Фото: Владислав Савенок


До землі похилилась калинонька
І заплакали грона в траві,
Вже не прийде під неї дівчинонька,
Козаченько лежить у землі.

Не запросить її під калину
Зустрічати вечірню зорю,
Він від кулі ворожої згинув
У запеклім кривавім бою.

Він поліг за Вкраїноньку рідну,
За волошки в пшеничному полі,
Бився з ворогом мужньо і гідно,
Здобував всім щасливої долі.

Похилилась калинонька, плаче…
Грона слІзьми лежать на землі…
Ти навіки у серці дівчини, козаче,
Не загубиться слід твій в імлі.

Валентина Пошкурлат


Весна йде країною пишна і буйна
І хоче дощем позмивати все зло,
В лиху цю годину воєнно-отруйну
У душі людей тихо входить тепло.

Вже скоро розквітнуть яскраві тюльпани
Й качата посядуть на води Десни,
Багато ще місць, де кров точиться з рани,
Горить там земля, і їй не до весни.

Тримайся, країно, ми разом з тобою,
ПрийдЕ перемога з весняним дощем,
Дивись, як ми дружно всі стали до бою
Й зустріли весну… Але знову той щем!

Весною прокинулись з кожної шпарки
Й полізли жуки з теплих вілл в Козині,
Їх діти й не спали, на Кіпрі ж бо жарко,
Тому топлять “горе” у морі й вині.

А їхні батьки, наче фотомоделі,
Згадали, що треба “збирать матер’ял”, –
Полізли щури на розбиті оселі
І в камери шлють “співчутливий” оскал.

Їх бачили скрізь, де не рвуться снаряди,
Були навіть там, де війни й не було,
У кожному місці, змінивши наряди,
Шукають найбільш підходяще їм тло.

А де ж ви раніше були, “патріоти”,
Коли у підвалах Чернігів сидів?
У віллах ховались, нікчемні істоти,
Й чекали для фото сприятливих днів?

Не ви Україну весь час оббирали,
Своїх заховавши в Європі дітей?
Не ви так безбожно її розпинали,
А зараз згадали про Бога й людей?

Як вернемо мир, почнете знов співанку
Про щедрий народ і про наш рідний край,
Одягнете всі від кутюр вишиванки,
Щоб знову на лЮдських плечах в’їхать в рай?

Я впевнена в нашій свободі і силі,
І дух перемоги у серці дзвенить,
Та потім нам треба позбутися цвілі,
Яка цю свободу нам буде труїть.

Тримайсь, Україно, прийдЕ перемога,
Ти зможеш розбити орду дикунів,
Попереду в тебе до світла дорога –
Широка, новітня і… без бур’янів!

Віта Харламова


Щемить, болить, пече, ятрить…
Накрите тіло, ніби саркофагом,
Душа холоне, потім знов горить,
Обстріляна вогнем летючих градів.

Сховались зорі злякані углиб,
І місяць-дідуган старий заплакав…
Пора орати й сіяти нам хліб,
Земелька просить – це весни ознака.

Стоптали, укатали, спопелили…
Скривавили, порвали душу на шматки,
Хотіли вирвать серце в України,
Московії зловіщії круки.

Не знають вороги, що серце – вічне,
Як вічне сонце гріє із небес,
І спопелить катів вогонь зустрічний,
У серці українців предків дух воскрес.

Літає він над селами й містами
І чавить ворога, мов колорадського жука,
Вже ПЕРЕМОГИ день не за горами,
Землі своєї не дамо й шматка.

Валентина Пошкурлат


Ці ніжні гілочкі вербові,
Нам радість в дім принЕсли,
Але тоді ми ще не знали,
Які бувають весни…

Весна війни ,весна розрухи,
Весна насилля і плачУ !
Неділля вербна незабаром
І я на увесь світ кричу :

“О, Боже ! Світлий , милосердний !
Я ниць ,невколішках стою ,
Тебе прошу,єдиний в світі,
Спаси Вкраїноньку мою!”

Наталія Кобець


Сорок восьмой уже день февраля,
мир разрисован оттенками хаки…
Знаешь, у нас в Украине война –
едут в колоннах русские танки…

Дети уже не играют в войну –
дети живут в ней, и к смерти готовы;
мальчик хоронит маму свою –
просто под деревом, рядышком с домом.

Стала седою его голова…
Память любви есть, и память печали.
Сорок восьмой уже день февраля –
в этом апреле мы дни потеряли…

Чёрными стали в домах зеркала,
пляшут, стреляют, бесчинствуют черти,
мир рассыпается, сходит с ума,
Ангелы плачут и молятся в церкви…

Умер давно старый, добрый чудак,
в сказках остался весёлый волшебник,
тот, что часы переводит назад –
сделал бы из четверга понедельник.

Тайна запрятана в календари –
верю я в это упрямо и свято,
Времени боги, как небо, мудры –
там, средь листочков, День судный запрятан…

Лілія Бондаревич-Черненко


“Ти дуже довго за мною не тужи,
Якщо мене не стане, не сердися,
Та зла на мене, прошу, не держи,
Прошу, крізь сльози тихо усміхнися.”

Слова ці ранять дужче від ножа,
Сльоза тече, не видно навіть світу,
Війни кривава стелиться межа,
Ворожі танки не жаліють первоцвіту.

Такі слова почула майже кожна,
Яка кохає та чекає вороття,
Вже більше місяця душа її тривожна,
А розум, геть, не знає забуття .

Пішов він боронити Батьківщину,
Він славний воїн, він із ЗСУ,
Всіх орків переб’є за Україну,
Сердечна дяка та хвала йому!!!

Анна Заблоцька

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 61953908ec6fc-voennye-oos-1.jpeg

Ставали у рядки слова,
А це неначе розгубились…
Мов порожнеча світова…
Одні лиш почуття лишились…

Вони на шмаття душу рвуть
І спалюють слова навіки,
В душі здіймають каламуть,
А може, почуття – то ліки?

З них наймогутніше – любов
До сонця, доньки, до країни,
До тих, хто проливає кров,
Щоб зберегти життя людини.

Є сильне гордості чуття
За кожного солдата-сина,
Пишатись буду все життя,
Що ми з ним родом з України.

Є віра! Це те почуття,
Яке не вбити, не струїти,
І не спинить його биття,
Не вирвати, не спопелити!

Та є окреме почуття,
Яке мені не побороти, –
Ненависть до того сміття,
Що мій руйнує дім, сволота.

Це почуття в мені давно,
Йому немає протидії –
Весь вік ненавиджу лайно,
Що колись звалося росія.

Ненависть тіло залива –
То зона вбивць по своїй суті.
Мізки, неначе тятива,
Натягнуті в шаленій люті.

Готова йти на Божий суд
За почуття. Слова зітліли.
Надія, перемога, труд –
Три слова, що іще вціліли.

Віта Харламова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 277469927_385451456515278_4934415756704921122_n.jpeg

Малюнок: Катерина Васечко


Зруйновані споруди,
Сплюндровані тіла –
Це нелюди, не люди.
Творили тут діла!

Зґвалтовані дівчата,
Жінок кривавий зойк.
Таки рахунки “брата”,
Що щириться, як вовк.

Херсон, Чернігів, Буча
І Київ у нас є…
А путінська онуча
Вже завтра зігниє.

Історія не стерпить,
За рашистом діалог,
Душа і серце терпнуть –
Нам допоможе Бог.

І буде ПЕРЕМОГА,
І буде квітнуть сад.
Бо в нас своя дорога.
І здохне путін гад.

Ніна Полив’яна

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу b648d9bfcd0ddfcdf5e0c7ca89ec0fd6.png

Фото: Юрій Журавель


Веселка в небі забуяла,
То має бути добрий знак!
Від молитов і небеса повстали
І буде МИР, і тільки так!!!

Бо в ПЕРЕМОГУ всі ми вірим,
І молимось за це щодня
Для ЗСУ небесні ліри
Й Господь відводить бісеня

Нехай веселка ця небесна
Додасть нам віри, сил, тепла
Нехай прийде вже мирна вЕсна
Щоб УКРАЇНА розцвіла!!!

Тетяна Кожевнікова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу веселка-1024x768.jpg

Я – мовонька рідна, чому ж відцурались?
Я щира й привітна, несу людям радість.
Яка я багата, якби тільки знали!
У скринях – і перли, стрічки та корали.

Живу я у пісні, в гарячих акордах.
У генах моїх – крики пращурів гордих.
Я – мовонька ваша, та не відвертайтесь!
Дарована ж Богом. Любіте! Вражайтесь!

Я горя зазнала: гвалтована, бита,
Сміялися з мене завжди московити.
Зривали віночка і різали коси…
А я виживала. Та годі вже! Досить!

Я – мовонька сильна. Тепер не боюся.
Бо віра та армія – це справжні друзі.
Я – мова велична. Пишайся, народе.
Вставай, Україно, бо сонце вже сходить!

Хай усмішка сяє святої Оранти,
Ніколи не буде вже тут окупанта.
Хай всюди лунає дзвінкий сміх дитячий,
І рідна земля більш ніколи не плаче!

Валентина Грибенко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Perehod-na-ukrayinsku.png

Побачила в сні, як в житті, цю картинку:
По житньому полю йшли дві різні жінки,
Одна йшла тихенько, по стежці ступала,
А друга, як варвар, колосся топтала.

Аж тут розсікла неба синь блискавиця,
І світ весь побачив обох жінок лиця.
Одна у віночку, чорнява, красива,
Всміхається щиро, бо, видно, щаслива,

Йде гордо, на плечах квітчаста хустина,
Колоссячко гладить, неначе дитину.
А друга – огидна людини подоба:
Мордяка у струпах і погляд спідлоба,

Рубець на щоці, зла, підступна і груба,
Волосся кублом, ще й крива і беззуба.
Та злидня брудна йшла й колосся зривала
І в радості злобній у пазуху пхала,

Скакала по полю із місця на місце,
Немов два життя проживе й не наїсться.
Йшли довго, напевне втомились обоє…
“Слиш, дєвка, чєво ти нє рвьош, вєдь чужоє?

Нє хочєш – как хочєш, а я нє остину –
Сєбє набрала, набєру єщо сину”.
“А нащо мені? Я сама все надбала
І зроду ніколи чужого на брала,

Не раджу й тобі, бо Господь покарає,
Із поля зійди та прямуй собі краєм”.
А та все скакала, немов дурнувата,
Хліб пхала в кишені брудного халата.

Бабах! – і беззуба та гепнулась важко,
Бо син її в полі поставив розтяжку…
…Прокинулась я у приємній усмішці –
Пророчий той сон, мов прочитаний в книжці,

І мудрість народна мені не збрехала:
Що підла посіяла, те і пожала.
Впізнали жінок тих? Дві різні людини,
Два погляди різні, дві різні країни…

Не лізьте до нас, свою сьорбайте кашу,
Бо вдавиться кожен, хто жертиме нашу.

Віта Харламова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Україна-в-бомбах.jpg

Малюнок Катерини Васечко


Чому ж ти, весно, йдеш та й без віночка,
Чому без свят і без дзвінких пісень,
Чому в дворі насипала горбочка,
Не садиш сад із яблунь і вишень?

Чому ти, весно, не цвітеш врочисто?
За видноколом вже чистий четвер…
Давай сплакнем отут, біля горбочка –
Їх так багато на землі тепер.

Присядем, весно, тут , на попелищі
Твойого тіла й тисяч людських мрій.
Тут твій вінок і на хресті й молитві
Шукаєм сили…Треба стати в стрій!

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 623DNRL5ARBX5LR7QDE3FHHCL4.jpg

Влад Танюк біля могили своєї матері (AP Photo/Rodrigo Abd)


Не Боже явно ви створіння-
Створіння Боже не таке.
Без крони ви і без коріння,
Лише підробка і макет.

На вас,немов людські обличчя
І мова,нібито людська,
Та очі,наче хто позичив
Вам у скаженого Сірка.

Ви тут, як тіло інородне.
Ви опоганюєте все.
Від вас злим духом-сірководнем,
Могильним холодом несе.

Євген Постульга

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Kusto-Parad_1647194228-1024x661.jpg

Малюнок Олексія Кустовського


Двоголові, криволапі
Із Балбєсії орли,
Не знайдуть ніяк на мапі
Звідки їхали та йшли.

Матюки – це мова мила,
Банка з брагою – смартфон.
Зомбоферма розплодила
Не один уже мільйон.

Їхня їжа це – картопля,
І солоні огірки.
Ніби й схожі на людину,
Та – рептилії мізки.

Так ненавидять істоти,
Якщо краще хтось живе,
Тому й роззявляють рота
На красиве, та нове.

Не працюють, ледацюги,
Їм би десь повоювать:
Психи, злодії, катюги.
Кайф для них це – убивать.

Їх не може вже носити
Золота наша земля.
Ще заколоситься жито!
Геть вже, нечисть, до Кремля!

Валентина Грибенко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 9fe7f2bb-dbd0-4e9d-8cf6-7f29c951a1a9.jpeg

Малюнок Юрія Журавеля


Він маленький, ще зовсім маленький,
Років з п’ять, може, десь йому,
Сивий-сивий… і біль у сердЕньку,
Посивів кілька днів він тому.

Татка вбили рашисти прокляті,
Що ввірвалися в мирне життя…
Прострелили очі малому теляті,
Так, без причини і без каяття.

Від хліва до хати ввійшли рашоблюдці,
Де мати із сином маленьким була,
Направили зброю у жінку: “Ти, сучка,
Нацистка злючая, раздевайсь догола”…

Жінка благально дивилась їм в очі,
Вони ж біснувались, рашистські потвори,
А потім глумились над нею до ночі,
І ніччю по черзі знущалися й хором.

Просила, молила сердечна катюг:
У вас у самих матері є й дружини…
Та голос її приглушено тух,
Бо бачила очі маленького сина…

Забившись в куточок, на маму дивився,
Мовчав, тільки стиснув малий кулачок:
Був би я більший, за маму б помстився…
І падали слізки поміж подушок…

Огидні, бридкучі, немиті кацапи
Глумились над жінкою вдень і вночі,
Приходили нові і в кілька етапів
Її ґвалтували тварюки вонючі…

Синочок дивився й від горя сивів…
Він враз постарів, а йому лише п’ять…
Він люто рашистів очима провів:
За татка і маму в вас буду стрілять,
Лиш дайте малому мені автомат…

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 1648819083_sedina-u-rebenka-649x445.jpg

Я бачила очі моїх маріупольців…
Обійнявшись, мов тіні стояли вони…
І діточки, збившись тривожно у купочці,
Не могли зрозуміти тої дивини,

Що вирвались з пекла і можуть поїсти,
Напитись водички тут досхочу,
А потім на ліжко лягти чи присісти…
Бабуся їм каже: “Думками лечу

Туди, де залишились наші серця,
Туди, де з будинку одні лиш руїни,
Скажи, Милостивий, знайти де кінця
Тій клятій війні, бо нема уже сили?”

Як можу, втішаю, а сльози – рікою…
Крізь серце проходить страждання людей…
Топили сніжок і ділились “водою”…
Сирени… Ракети… І смерть поруч жде…

Кричать уві сні і жахаються діти,
А вдень тільки й плачуть гіркими слізьми.
Бабусю, бабусю, чи виростуть квіти,
Трояндочки ті, що садили їх ми?

Дідусю, дідусю, не хочем в Іспанію,
Ми хочем додому, у наш Маріуполь…
Ви ж бачите, дітки, кремлівська тиранія,
Знищила місто моє й мій акрополь,

Його будував я своїми руками,
Моя то фортеця і мій то оплот,
Свідомо знущалось ворожжя над нами,
Закинувши бомбу у наш огород…

І знову ридання, і сльози й плачі,
Ми їх проводжаєм в далеку дорогу,
Даємо з собою їм хліб-калачі…
Чи вернуть вони до святого Вкраїни порогу?..

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 45c99b3f-aef0-498c-b261-99df5012bd74_w1023_s.jpg

Я з тобою, Ірпінь, і у серці й думками…
Обгорілі будинки і спаплюжені храми.
Там де гралися діти і де квітли тюльпани,
Вороги залишили незагоєні рани…

Де поділися парки? Їх шукаю очима,
Кожна вулиця міста дорога і значима.
“Руській мір” гвалтував все навколо і всюди,
Боже ж мій милостивий! Це тварюки – не люди.

Передмістя столиці розвивалось і квітло,
Тут затишно було, люд всміхався привітно,
А катюги кремлівські скрізь нацистів шукали,
Викрадали людей, били їх, катували,

Руйнували будинки, все шукали Бандеру,
Забруднили зловонням всю навкруг атмосферу,
Не пробачать ірпінці зло й насилля катів!
Прийде кара небесна, упаде Божий гнів,

Місто рани загоїть криваві свої
Й стане красенем знову на рідній землі!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 22d93906a68bd571db6c0e548401907d.png

Така зотліла пустка у мені,
Як згарище роддому і театру.
Як миші дикі шурхотять думки:
За що так злісно зґвалтували правду?

Така собі облуда без душі…
Її спалили в Ірпіні і Бучі.
То де ж ти, Господи? Скажи мені,
Навіщо світові аж стільки муки?

Лінійка сонця вранці у вікні
Відміря світла й тьми – усім воздасться!
Пустеля сквітне, знаю, у мені,
І стане на порозі бите , схудле щастя.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу photo20220328104714-352f94d22eefcd26900c08482ed115c1.jpg

У Чернігові тиша настала,
Хоч уранці гриміло частіше,
Стали люди виходить з підвалу –
Хай на трохи, та все ж таки тиша.

Що зробили ті нелюди з містом,
Це неначе набіг печенігів,
Душа в ранах, як наче в намисті,
Та тримається древній Чернігів.

Вийшли двоє, Хоменки Гриць й Оля,
Посідали на лавку під грушу,
Таке щастя послала їм доля –
Тридцять літ прожили душа в душу.

Вік трудились і горя не знали
Добрий батько і віддана мати,
А тепер то в підвал, то з підвалу
Їх ганяє війна ця проклята.

Раптом жінка так важко зітхнула
І скривилась, впустивши відерце,
Гриць до неї, а жінка заснула
Вже навік: розірвалося серце.

Олю, Олечко, що ж ти, рідненька,
Ще не час лягать в смертну постелю!
Онучок як приїде маленький,
Хто ж його поведе на качелі?

І синок з війни прийде, наш Саша,
Як зімнуть всіх рашистів в товкучку.
Ти забула, невісточка наша
В травні нам подарує онучку!

Ой, не час помирати, ще рано,
Нам же років не так і багато,
Як жили ми удвох непогано,
Так і підемо вдвох спочивати.

Довго ще дядько Гриня балакав,
Все дивився на жінку й будинок,
А тоді щось згадав і заплакав,
І… до Олі пішов на спочинок…

Обом снився онук й син щасливий,
І невістка, якій ось родити,
І Чернігів їх мирний, красивий,
Тільки в нім їм обом вже не жити.

Земляки, я молюсь за вас долі –
Буде щастя в Чернігові славнім,
І онучка у Гриця і Олі
Вже народиться в мирному травні…

Віта Харламова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Krasna-ploshha-CHernigova..jpg

Мені багато років. Я втомилась.
Здавалось так – до чорного числа.
Але коли у пеклі опинилась –
посеред болю, відчаю і зла –

Душа набралась бунту та зневаги,
Із ворогом стає на смертне прю…
Над ним у мене явні переваги:
Я все своє до стогону люблю!

Найперший пролісок, дощі передзимові,
Бурульку, що із даху нависа…
Моєї переможної любові
Напилися земля і небеса!

Тут – рідне слово, сивина столиці,
Онукам недоспівані пісні…
Які ж ви, росіяни, підлі й нищі
У цій безбожній, варварській війні.

Вам гріх тяжкий повік не відмолити
За Маріуполь, Харків, за Ірпінь…
Чернігів, Буча – як могильні плити
Над долями всіх ваших поколінь!

Ніна Ткаченко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 01cc0000-0aff-0242-ccc1-08d9fb6521e2_w1597_n_r0_st.jpg

Незламні воїни – захисники Вкраїни,
Тече козацька кров у вашім тілі,
Вже місяць ви бороните країну,
І смерті в очі дивитеся сміло,

Й в пащеки звірам заливаєте вогонь,
Не маючи страху в борні кривавій,
За вас ми молимось в піднесенні долонь
І миру у Всевишнього благаєм,

І щоб життя беріг він ваше щохвилини,
Коли у бій вступаєте з двоглавим,
Хай не діждеться кат святої днини!
Хай втоне сам у ріках у кривавих!

А ви, сини і доньки України,
Броні надійніш є захисники,
Відплатите за Неньку у руїнах,
Хай строчить автомат у дві руки!

Горджуся вами, воїни преславні,
Втомились, знаю, бо душа болить,
За матерів, за діток, за коханих,
Й за Україну серденько щемить,

Тримаєте ви мужньо оборону,
Життя свого і трішечки не жаль,
Щоб збити з демона кривавую корону
І зняти з Україноньки печаль.

Хай береже вас Бог від кулі і лихого!
Хай Матір Божа вкриє омофором!
Хай всі святі стоять із вами в стрОю
І перемогу проголосять всім собором!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 400ed6b1db737dfd6fee658e719ce817.jpg

Світ покраяний скибками блазнем нещирим,
Що терпіти не може Добра і Краси.
Та зшивають його, як по карті пунктиром,
Голоси, голоси, голоси, голоси…

Люба, нині було геть спекотно, їй-богу,
Та вже тихо, і хлопці утомлені сплять.
Поцілуй Їжачка, стиш у серці тривогу.
Вір мені, я приїду вас всіх обійнять!

Любий, очі твої я цілую щоночі.
Два портрети твої – он тихенько сопуть.
Зберегти нині їх – то мій подвиг жіночий.
І за тебе молитись. Прошу тебе – будь!

Мамо, рідна моя! Так далеко від тебе!
Довгі верстви війни ми не в силах пройти.
Я у Бога прошу, щоб закрив він вам небо
І щоб щезли навік ті прокляті кати!

Доню, знаєш, сьогодні я сіяла квіти,
Бо берізка вже плаче, і просить насіння земля.
Тільки тугу гірку я не знаю, куди притулити,
Щоби висохли сльози й розквітла надія моя.

Татку, в школі питали, що будем робити,
Коли ворог впаде і закінчиться люта війна.
Я сказав, що з тобою ми підемо рибу ловити…
Тільки, знаєш, забув, що тебе більше з нами нема…

Моя дівчинко, серце без тебе холоне!
Ти дзвони, я чекаю, дзвони хоч удень, хоч вночі.
Татко наш з усіх сил Україну на фронті боронить,
Ну а я волонтерю і жду журавлині ключі.

Скільки звуків страшних і сумних у війни – боронь боже!
Залпи, черги, сирени – неначе останні часи.
Тільки понад усім – те, що вмерти ніколи не зможе –
України моєї святі голоси, голоси, голоси…

Тетяна Шевченко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 21b8c4f184898cd37fa194f89974a9f91ea010eb.png

У двір зайшла весна крилата,
Принесла пташечка ” цвірінь”…
Та вбита горем кожна хата,
Навколо все кричить: Ірпінь!

Уже і квітень в шибку стука,
У пуп’янках густе гілля.
А у повітрі: Буча! Буча!
Сльозами зрошена земля.

Додому рветься рідна птаха –
Їй вже гніздечко треба вить..
А в небі ехом: Волноваха…
Їм там усім хотілось жить.

Здіймають зорі неба купол –
Їм треба світла, висоти!
Та чорне небо – Маріуполь!
І сотні голосів: спаси!!!

Клює трава зотліле груддя,
Зима давно лишила гнів…
В камінні всілося безлюддя.
Чернігів – горе наше й біль…

На пагорбах весна тулилась
Стомились в думі Щек й Хорив.
Стоїть розіп’ятий наш Київ –
Свободу світові відкрив.

Горить вогнем моя країна.
Весна для неї – не весна.
І лине світом наша пісня
Іще не вмерла!…ще жива!

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу _123545270_gettyimages-1238943985.jpg.webp

Тремтять слова, слізьми налиті:
Ні світла, ні води ніде…
Дитинка плаче: “Пити… Пити…”
А день, як ніч. Земля гуде.

Поранені усюди, вбиті,
Ще й пес так лячно завива.
Ці вибухи – несамовиті.
Геройство справжнє – виживать.

В небесні дзвони буду бити,
Всевишній, нас усіх прости.
Лише б дитя могло попити…
Я знаю, Боже, добрий ти.

Пошли, будь ласка, благодаті
На знівечені всі міста.
Врятуй дитя і бідну матір,
Твоя ж безмежна доброта.

Ми відбудуємо все. Зможем.
Увірували в тебе ми.
Пошли нам миру, милий Боже,
І радості поміж людьми.

Валентина Грибенко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу molytva-ruky-bibliya.jpg

Українська мадонно! Ти в лютому герці,
В цю тривожну, страшну і сплюндровану мить,
Може, носиш дитя своє ніжно під серцем
Чи молитви читаєш, поки воно спить.

І свої, і чужі тобі рідними стали.
Нині кожна дитина в молитвах усіх.
Час настане – забудуть тривоги й підвали.
Знову чистим дзвіночком лунатиме сміх.

Ти готуєш борщі і вареники ліпиш,
Заплітаєш у сітки надію свою,
Що снаряди ворожі навіки засліпиш,
Допоможеш синам у запеклім бою.

Ти не плачеш, лиш зуби міцніше стиснУла,
В тебе нині робота – свій край берегти!
Замість шпильок сьогодні ти берці узула,
Тобі вистачить сили дійти до мети!

Ти красива і статна, не зломлена горем.
В тобі сила і мудрість далеких віків.
Вільна птахо! Лети понад полем і морем.
Захисти, збережи українських синів!

Тетяна Шевченко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу Мадонна.jpg

Життя перевернулося за мить –
І я не знаю як вас привітати.
В руїнах Україна, все горить –
Не вийти і не втриматися хати.

А мав це бути світлий день весни…
Натомість – «гради», «тигри», «іскандери».
Кремлівський кате, якось поясни:
Це лиш за те, що ми «хохли» й «бандери»?

То начувайсь! Пощади не чекай –
Наш гнів грізніший за твої ракети!
Ми визволимо свій стражденний край,
А ти тоді розкажеш, хто ти й де ти…

Ніна Ткаченко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу зомби.jpg

Чорнобривці посію, як мати
Засівала в дворі і садку,
Потім стану Вкраїну квітчати,
Найгарнішу країну мою.

Всі руїни засію і вирви
Біля кожного дому-мерця.
Чорнобривці віддам на могили
Українцям – мадоннам з дитям.

Всі дороги обсію в черлене:
Кожен міст, кожну вулицю й шлях,
Де ходило ” людішко зелене”,
Де топтали і чобіт, і танк.

Чорнобривці посію для брата,
Щоб всі правила роду згадав,
Щоб у квітах привиділась мати ,
Її очі у квітах впізнав.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу c8cc538-siderat.jpg

Весна в моїй Украйні невесела,
Рашисти вкрали посмішку її,
Засмучена природа і оселі,
Плачем курличуть в небі журавлі.

Стоять, як сироти, обвуглені дерева,
Зімлілі квіти сльози гірко ллють,
Роса ще вчора була кришталева,
Її краплини чорними стають.

Замість струмків течуть криваві ріки,
І грім десь злякано сховався в небесах,
Солоні сльози капають зі стріхи,
О Боженько, та де ж весни краса?

Я вірю що, весна з зеленими очима
Загляне в кожне місто і село,
Прогріє сонце парость крізь руїни,
І квітом забуяє все зело.

Відродиться! Відродиться свята земелька,
Зійде над нею Божа благодать,
Українонько, і дорога, й рідненька,
Тебе у нас рашистам не віднять!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу місто.jpg

Молюся за тебе, славетний “Азов”.
Хай захист Господь посилає,
Нехай Божа милість і ласка й любов
Від ворога оберігають.

У всіх сила духу зміцніє нехай,
Із вами ж бо – військо все Боже.
“Азове”, тримайся! І перемагай!
Я вірю – ти вистоїш, зможеш!

Всевишній, наповни снагою серця.
Молюся, бо я – жінка, мати,
За кожного воїна, сина – борця,
Й за землю мою розіп’яту.

Валентина Грибенко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 5abb670218617.jpeg

Наш стольний граде, правічний наш Києве,
Вистоїш! Вірю!
Міцніє твій дух.
Ворожжя все криє ракетною хвилею,
Від гулу Дніпро сивочолий оглух.

До бою вже стали і Щек, і Хорив,
Ще з древніх часів їх вогонь не погас,
Либідь з автоматом іде на прорив,
І Мати з мечем захищає всіх нас.

Кияни святині спішать рятувати,
В яких незнищенний предків є дух,
Гуртуються гучно Гімн заспівати,
Бо йде переможний столицею рух.

І всюдиться він над Украйною славно,
Із заходу йде аж на схід,
Із півдня на північ лунає державно
Святий перемоги похід.

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 398361w540zc0.jpg

О Чернігове, древній, величний!
Мужній велетню, твердо стоїш,
І звитяга твоя віковічна
Не зміліє сьогодні й повік.

Таємниці, легенди і храми…
Не стоптати їх всі ворогам,
Не змілить зачаровану Десну –
Її вічна краса дорога!

Сивочолий наш древній граде,
Вірю, встоїш в пекельній борні,
Й переможним ти пройдеш парадом,
Й не горітимеш більш у вогні.

Заговорять на Болдиних горах кургани,
Із печер “вийде” батько чернецтва Антоній,
Катерининська церква зустріне гербами,
І чернігівці всі у єдиному строї,

Птиці миру злетять в піднебесся,
Салют слави дадуть на Валу,
Із руїн всі святині воскреснуть
Й Україну зведем ми нову!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу aP5ra.jpg

Розгойданий світ, сполоханий,
Поранений в кулю Земну.
Зірки, на Святвечір полоскані,
Погаслими вгрузли в пітьму.

Тут небо ляскає Градами,
Тут рани на грудях землі…
Якими ж це треба буть гадами,
Щоб світ схоронить у брехні!

Спотворений світ, розхитаний…
Розстріляна віра в добро…
Отруєне жало кремлівськеє
Струїло себе вже давно.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу original.jpg

Настане день, закінчиться війна,
Спаде туман , осяде попіл,
На орках лиш залишиться вина,
Поставим їм рясний частокіл.

Ми не забули 300 років рабства,
Ярма гнітючого на шиї,
Більшовиків тяжкого панства:
Замість зерна гризіть помиї.

Ми не забудем Харків і Донбас,
Чернігів, Суми, Бучу, Волноваху,
Вже Перемоги наступає час,
І орську нам не жалко бідолаху.

Ірпінь, Гостомель, Мелітополь,
Столиця також вам не по зубам ,
Ніхто не здасть наш Маріуполь,
Україна не здається катам!!!

Анна Заблоцька

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу thumb-item-523x340-b290.jpg

Здається, ти живеш у сні…
Думки палають у вогні,
Кричать у відчаї слова,
Але радієш, що жива…

Вночі і вдень – один кошмар:
Здається, небо зшите з хмар,
Неначе світу вже кінець…
Та вигляда крізь тьму Отець,

Бо чує стільки молитов!
Взивають Правда і Любов!
Всі голоси в один злились,
Щоб їх почула Божа вись.

Ми стали міццю, як один:
І мати, й донька, батько й син…
Одні і ті ж нам сняться сни –
Що прийде ранок без війни…

Світлана Коробова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ні-війні.jpg

О Матінко Божа!
Благаю тебе, дай миру моїй Україні!
Хай дітки її не горять у вогні
Й не гинуть в суцільних руїнах.

О Матінко Божа, заступнице, нене!
Не хочу, щоб дітки жили у страху,
Радіють, як завше, хай веснам зеленим,
Сміються нехай досхочу.

Накрий омофором мою Україну,
Як рідну до себе її пригорни,
Не дай ворогам зробити руїну,
Назад тих убивць поверни.

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу o_1dn49kjgqhhc1lm617oa1kfi1bjh7c.jpg

Що ж зробила ти, війно? Чом прийшла у мій край,
Чом відтяла крило і сказала: “Вмирай”?
Хто хазяїн твій, війно? Той, що хворий вже є,
Що живиться лиш кров’ю і на мирних людей
Все вогню додає?

Плаче мати-вкраїнка – син загинув героєм,
А ворожі навали все летять наче рої.
Що забули, заблуди, на моїй ви землі?
Подивіться на небо – вже летять журавлі.

Вони весну несуть на Вкраїноньку милу.
Ворогам буде смерть! Хочем жити у мирі!
Не пробачить Вкраїна Смерті доньок й синів
І міста у руїнах, й сльози всіх матерів

В океан, як зібрати єдино усі.
Хочем жити у мирі, у весняній красі,
Щоб ніколи, ніколи не було війни,
О Всевишній, благаю, ворогів зупини!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 020d0000-0aff-0242-f707-08d9ff83d110_w1023_r1_s.jpg

Когда везде в дома стреляют ГРАДы,
и умирают дети, и идет война,
когда убийцам мы совсем не рады,
кончаются нормальные слова.

Война – ненормативна и жестока,
и, кажется, не будет ей конца…
Опять у нас воздушная тревога,
на клумбе – мина, рядом, у крыльца…

Россия ненавистью заболела,
нам – Украину бы с детьми сберечь!..
“Отмоемся” потом от скверных слов и гнева,
красивой, нежной станет наша речь.

За нами – правда, в этом наша сила,
ответит за войну и смерть Москва!
Бог Милосердный не простит Россию,
а нас простит – за скверные слова!

Лілія Бондаревич-Черненко, прилуцька письменниця та поетеса

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу дівчинка-1024x509.jpg

Моя Українонько, матінко, нене,
Сльози згірклі застигли в очах,
Скоро шати одягнеш зелені,
Майорить аж до неба твій стяг,

За загиблими дітками плачеш,
Що не встигли побачить весни,
За містами розбитими нащерть,
Ти ж, матусенько, знаєш – у тебе хоробрі сини,

А які мужні доньки-красуні –
Їм пасує в руках автомат,
Нехай падаль ворожа не суне,
ПЕРЕМОГИ НАШ БУДЕ ПАРАД!!!!!!!!

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу photo_2022-03-03_13-10-53.jpg

Мій Президенте, горджуся тобою!
Не кинув! Не здав! Не утік!
З народом Вкраїни став ти до бою,
Нескореним ставши навік.

Міць духу і волю твою не зламати!
Не стане снаги ворогам,
Тим, що їх народила сучая мати,
Україноньку ти не віддав.

Мій Президенте, горджуся тобою!
Випала доля тобі нелегка,
Вся Україна стала до бою:
Сини, матері і дитя.

Міцний ти горішок, злу зуби ламаєш,
Нещасне ж втекло на Урал,
Молюском відстійним воно виглядає,
Ти Велетнем Духу в нас став.

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу президент.jpg

Стреляет метко «Байрактар» –
наш дух так просто не сломить!
Стоит за нас земной весь шар,
мы – есть, мы будем, будем жить!

Козацький гідний вільний дух –
ему нет равных на земле,
он дал нам силу, высоту,
не сгинет нация в огне!

И будем мы детей крестить,
рождённых в киевском метро,
в подвалах…Будем их растить,
в ріллю ми кинемо зерно.

И знаем мы, кого винить
в войне, в смертях. И знает Бог.
Нас рано, рано хоронить –
заквітне з вишнями садок!

Когда закончится война
и стихнет страшный вой сирен,
отстроим наши города,
страну мы превратим в Эдем.

Когда закончится война,
я выйду в город кофе пить,
и будет счастье, и весна…
Мы – есть, мы будем, будем жить!

Увижу внучечек своих
(смеяться будем и шутить)
и обниму друзей родных…
Мы – есть. Мы будем, будем жить!

Лілія Бондаревич-Черненко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу b49090c-vij-na--most-dnepr-info-.jpg

Лелеченьки рідні, закрийте нам небо,
Ключами своїми від горя замкніть!
Над містом і полем, селом і над степом…
Візьміть під крило наш постріляний світ.

Лелеченьки рідні, закрийте нам небо!
Нам треба світанок і ваше гніздо.
Пір’їнка хай стане щитом перед Градом,
Якщо це нікому зробить не дано.

Лелеченьки рідні, прикрийте нам небо!
До себе додому хутчіше летіть.
Лелеченьки любі, о юная Гебо,
Даруйте надію, врятуйте, спасіть.

Ніна Горбань

* Геба – богиня юності і розквіту життя

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу лелеки-1024x550.jpg

В ці чорні дні, у ці потворні ночі,
Коли і тиша тишею страшна,
Молюсь за тих, хто зараз у окопі,
На кого смертю дихає війна.

Молюсь за діток у сирих підвалах,
Самотніх і наляканих старих.
За лікарів в переїзних родзалах…
В які умови їх загнав рашист!

Молюсь за всіх: за себе , і за тебе.
Нехай простить мені преславний Бог:
Немає молитов заучених у мене –
Та в кожнім слові – віра і любов.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ukraynskye-boytsy.jpg

Мос-ква,мос-ква, щось жаб’яче, неначе
Звучить в твоєму імені мені,
А ще, немов би п’яне і ледаче,
Що викликає спомини сумні.

А я ж Москво, так радий був за тебе,
А я ж так вірив ідолам твоїм…
Твоїм зіркам прохромленим під небом,
В твоїх курантів наркотичний гімн.

Я забував і Київ, і Вкраїну.
Я забував і Канів, і Дніпро.
Та я ледь-ледь свою матусю рідну
Не проміняв на плани ГОЕЛРО!

Та воском грим з лиця твого прокапав.
Із голови моєї вийшов чад
І я побачив морду вурдалака,
Що триста літ ссав кров мою підряд.

Москва, Москва – криваві твої зорі
І гострі ікла-вежі на кремлі…
Мої слова – невиплакане горе
Моєї української землі.

Євген Постульга

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу goryashhij-Kreml.jpg

Я – боягузка. Так, сентиментальна.
Яка там амазонка. Смієтесь?
Коли ж хтось бреше – я тоді безжальна,
І хай лиш на шляху попадетесь!

Ні, не піду я проти бетеера,
І навіть я “коктейлю” не зроблю,
Та за Вкраїну, мовби та пантера, –
Перегризу горлянку москалю!

І слово – грім, і слово – блискавиця!
Усього Роду там молитва є.
Крильми я небо закриваю: птиця!
Мені Всевишній сили додає.

Я не крута. Така собі – звичайна,
І не скажу куди йти кораблю.
У моїх венах хлюпотить Почайна.
Я до безтями свій народ люблю.

Зізнаюся, що вмію посилати.
І скаженію, бо вже допекли.
В болото я послала їх багато,
Туди нехай ідуть, звідки прийшли!

Валентина Грибенко

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу українка.jpg

Війна повернулася – чуєш і бачиш.
Крізь себе біду пропускаєш людську,
Новини читаєш щоденно і плачеш,-
Та це переломний момент, щоб гірку

Нам долю змінити. Достойна країна
Повинна сама собі путь обирать,
За волю страждає в ці дні Україна!
“Як хочеш знайти, то не бійся втрачать”,-

Кажу я собі, утираючи сльози.
Відновимо села, відродим міста!
Бо ми – українці. Ніякі погрози
Не здатні зламати, ніяка біда

Не може поставити нас на коліна!
Ніколи рабами не будемо ми!
Живий дух свободи – жива Україна.
Хіба помирають з такими людьми?

Світлана Коробова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ukrainerussia_6.jpg

Малюнок Олексія Кустовського


Прийшла весна…
Все рветься жити,
Зернина грудку підійма.
Життя так хочеться любити,
Але проклюнулась війна.

Підсніжник манить в чистоті,
Писать про весну хочу брату.
Але не знаю, як мені
Йому всю правду передати.

Що підкупила вас брехня,
Що ви прийшли нас убивати,
Що ми – свої, що ми – рідня,
У цій землі і батько й мати.

Чи проспівать всі ті пісні,
Що за столом колись співали,
Чи борщ зварить – не прісні щі,
Як сало з часником “рубали”

Не знаю, як і що писать
Тобі, мій рідний, кровний брате.
Бувай.. йду квіти поливать,
Бо на своїй землі я, брате.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу кпз-1024x521.jpg

На внучаток дивлюся маленьких,
Обіймаю їх ніжно рідненьких,
Чим вони завинили, о Боже,
Щоб стояти ось так на дорозі,

Так далеко від рідного дому,
Відчуваючи острах і втому,
Пригортаючись ніжно до неньки,
Дві кровиночки мої рідненькі.

Моя третя кровинка в дорозі,
А четверта, бідненька, в облозі.
О прокляті кати-бузувіри,
Ви забрали у діточок віру,
Що добро лиш живе на світі,
За все, іроди, ви в отвіті.

Валентина Пошкурлат

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу діти.jpg

Народ і населення – дві різні речі.
Навряд хто захоче цей факт заперечить
У час, коли вишкірив зуби катюга…
Дванадцятий день вже триває напруга.

Дванадцятий день – боротьба за свободу,
Я бачу єднання людини з народом:
Усі проти ворога! Кожен воює!
В руках наших зброя! Різняться лиш кулі:

Хтось влучно стріляє, хтось шиє, хтось в’яже…
Це опір фашизму. Це битва за наше!
Війна згуртувала людей, об’єднала –
Моя Україна сильнішою стала!

Великий народ на чолі з Президентом –
Це міць! З особливим, незвичним акцентом
Скажу на весь світ, що ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ,
Горджусь, що Зеленський – це справжня людина,

Колись віддала я свій голос за нього
Й тепер не жалкую: він з нами, він з Богом!
Тож разом – за правду! Крізь смог перешкод!
За мир, Україну, за рідний народ!

Світлана Коробова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу швачки-1024x470.jpg

Чернігове сивий! Величний наш граде!
Намолена земле, основа основ!
Сьогодні з тобою уся сила неба,
Тебе у борні ще ніхто не зборов.

Чернігове, батьку, тримайся щосили!
З тобою всі люди і душі з легенд.
Нема таких сил, щоб тебе підкосили,
Ти знаєш на ділі про битви і герць.

Чернігове, воїн, преславний Герою!
Нескореним, вірю, ти будеш в бою.
Зламати московську орду – за тобою!
Вославить Вкраїну твою і мою.

Ніна Горбань

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу 0dfa7c40a2682b20d57a526018c2b441.jpeg

Буква Z на путлерівській техніці –
Свастики фашистської фрагмент…
Думали, що фюрер не повернеться?
Господи, російський президент

Риси всіх фашистів уособлює!
Як не подивися – маніяк…
Росіяни, може вам пороблено,
Що не реагуєте ніяк

На людські страждання, на розгромлені
Українські села і міста?
Кажете, що ми тут всі зомбовані,
Фейком стала наша вам біда…

Дрижите за себе, і не бачите,
Що стирають в порох вже і вас.
Росіяни стали ще й незрячими!
Ждуть, коли їм зір поверне час.

Ждуть чи вижидають…Хитрозроблені!
З нір шепочуть: “Ми проти війни”
Хто фашизм сьогодні уособлює?
Їх обранець! Служка сатани!

Світлана Коробова

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу танк2.jpg