24 лютого о 5-й годині ранку за київським часом ми прокинулися в новій Україні і новому світі…
В цьому дописі будуть збиратися вірші про цю війну (на даний момент 100).
От, отримала посилку руская хабалка.
В Мурманську, чи Волгограді, в Омську, Костромі…
Плазму, чайник, унітаз, взуття і стіралку.
Прийшла з пошти і побігла хвалитись кумі:
— От бач, Люська, як повезло, що мій в Україні!
Ніхто не тріпає нерви й не ставить синці,
Як він п’яний, вже не треба ховатись у сіні!
А як вб’ють, то буде легше і мені й доньці!
Ось дивись, оця коробка тонка —плазма зветься:
Такий тєлік, що чіпляють прямо на стіну!
Десь у мене цвях валявся , під столом , здається.
Зараз же його почепим, а то не засну!
Може хочеш ти до вітру, то іди за хату—
Там в нашому туалеті новий унітаз!
Я його зуміла прямо таки в дирку впхати!
Сидиш і ноги не терпнуть! Це просто атас!
А глянь які туфлі модні, каблуки високі!
Донька може коли взує, як підсохне грязь.
Зараз туфликів не взуєш, ще до червня, поки.
Так що, хочеш, чи не хочеш— у чоботях лазь!
Чекай, швидко розпалю я ту чортову плитУ,
В моднім чайнику заварим ми з тобою чай!
Газ, падлюки, відрізали, нема чим платити,
Та фігня! Давай до чаю водки наливай!
Прихмеліли від сивухи, вже й не хочуть чаю,
Затягнули якусь пісню про “радімий дом”…
Те, що плавиться пластмаса вже й не помічають…
Закимарили обоє вічним довгим сном…
Юля Ілінська Драган
Борисе, Борєнька, Борюся,
Ти борешся і я борюся.
І весь народ вкраїнський наш,
Тепер і Ваш, тепер і Ваш.
Кросівки зношені, а серце молоде
Болить, щемить, та все мине.
За наш народ болить у вас,
В цей нелегкИй воєнний час.
Ми щиро вдячні за підтримку,
Ви не вагались ні хвилинки,
Прийшли, підставили плече,
Бо вас болить, бо вас пече.
Людиною нелегко бути,
Людське при владі не забути.
Та вам вдалось, як вдасться всім,
У кого честь і людяність передусім.
Юлія Халіл «Біда»
Пані з зомбоящика, здуріла?
Що за чортівню несеш в ефірі?
Ти борщу ніколи ще не їла
Справжнього?
Тому і озвіріла.
Після ваших щів у вас “ізжога”.
В них неначе полоскали ноги.
Тож ви казитесь усі в своїй берлозі
Заздрісні, озлоблені, убогі.
А у нас господар із роботи
Прийде втомлений ,
увесь в своїх турботах.
В домі ж пахне борщ, аж слинька в роті.
І дружина всміхнена навпроти.
А на столі пампушечки рум’яні,
Сметанка у горнятку полив’янім.
Часник, цибулька, перчик полум’яний.
І пироги, пухнасті та духмяні.
Де і поділась втома і бурчання.
І знов, після такого частування,
У чоловіка виросло бажання
До подвигів, роботи і кохання.
Так, таємницю має господиня.
Є свій рецепт у кожної родини.
Ми різні всі, та все одно- єдині.
А борщ- це сила!
Й символ України.
Лідія Мищенко
Колаж: Сергій Гостролуцький
Сьогодні мені сказали ,
Що тебе більше немає.
І очі сльози не стримали
Як так, тебе немає?
Не вірю, скажи що брешуть,
Це ж все фейк, правда?
Чому мовчиш? Мабуть,
Просто відпишеш завтра?
Ні, ти більш не напишеш,
І завтра тебе побачу,
Чому ти більше не дихаєш?
Ти ж казав що маєш вдачу.
У тебе ж ще все попереду
Ти ж іще зовсім юний,
Казав же ш війну закічу,
Й тоді буду я щасливий.
Тепер ти став світлим ангелом,
Єдиним для батька й неньки.
Ти зброю поставив під нахилом,
І огортаєш їхнє серденько.
Ти живим будеш , у пам’яті
Лиш прошу, завжди посміхайся.
Знаю я що ти вже на небі,
Ти герой, який так просто не здався
Христя Зозуля
— Вибачте, лікарю… Хочу спитатись…
До кого звернутись? Пропала сім’я!
Ще зранку хотіли евакуюватись:
Дружина , невістка, онучка і я.
Ми все необхідне зібрали в валізу,
Я їх посадив усіх трьох у таксі,
А сам на маршрутку — в таксі ж бо не влізу
І так хвалить Господа, вирвемось всі…
Я вибух почув, ще тоді, на зупинці!
І біг, що є сили, бо знав, то вокзал!
Надія втікає, як піт, по краплинці…
Нема їх ніде, обшукав увесь зал!
На вулиці всім заглядав у обличчя…
Куди ж вони ділись? Невже у таксі?
Ось вирішив тут поседіть, на узбіччі—
Дорогою вибігав сили усі…
— Коли їм востаннє телефонували?
Можливо вони не почули дзвінок?
Ви ж бачте як шумно тепер на вокзалі!
Не бійтесь, знайдете… Усе буде ок!
— От я безголовий! Мобільний у мене!
Тепер я спокійний! Тепер вже знайду!,—
Набрав… Задзвонило поблизу! Ой, нене!
Схопився! Шукає! Відчув вже біду…
Почув звідки грає , побіг швидко в натовп–
На сірім асфальті три чорні мішки…
Хотів до них кинутись, щоб розв’язати,
Та в око упали онучки книжки,
Що клала в рюкзак і чіпляла на спинку,
А поруч улюблене Поні було…
Він все набирав сотню раз, безупинку…
Чекав, що піднімуть і скажуть “Алло!”
Юля Ілінська Драган
Малюнок: Катерина Васечко
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю –
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град – на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс – піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, наче ворон, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
Гліб Бабіч
Що це? – війна… наче пекло
Наче б воно на землі
Боже, дивитись нестерпно
Боляче, чуєш, мені…
Знаю, тримаюсь, молюсь
Вкотре, питаю за що?
Плачу, часом, знову злюсь
Хто ж бо посіяв це зло?
Та за яку ж то провину
Ми перед Богом в житті
Чуєш мене, Божий сину?
Чуєш мій біль у душі?
Чуєш, як серце у грудях
Рветься моє на шматки
Ми завинили, нас судять?
Та за які ж то гріхи?
Мабуть несемо покуту
Ми перед Богом в житті
Сіяли дружно отруту
Кожен у своїй душі…
Душі в гріхах, забруднили
Але ж не діти в гріхах
Що ж це? – хіба ж вони жили?
В світлих, дитячих очах…
Згасли дитячі надії
Голос затих назавжди
Боляче, більше не вірю
Я в справедливість, мовчи…
Серце, мовчи, знову рвешся
Ти так нестерпно з грудей!
Будеш чи жити, минешся
Ти, як ця ніч, ранок, день…
Нитка життя обірветься
Боляче, знаю, терпи
Чуєш, терпи, моє серце
В чорних обіймах війни…
Хочеться вирватись птахом
В чисте, блакитне небо
Дихати важко жахом
Я задихаюсь, не треба…
Галина Завидовська
Вони із нами поруч ходять
І руку нам, напевне, жмуть,
А разом з тим вогонь наводять
І окупантам продають.
Якого роду вони, виду?
Хто їх навчав, хто їх любив?
Це українські наші “гниди”.
Про них Петлюра говорив.
У рясі, вишиванці чи погонах,
Але гнила і рабська суть.
Це вічна “п’ята колона”,
Такі і матір продадуть.
Але нехай запам’ятають.
Дуже страшний народний гнів.
Зраду ніколи не прощають,
Ще із петлюрівських часів…
Олег Побережний
Мій Львів вдягається в зелене.
Мій Львів одягнутий в руде.
І небо сіре і червлене.
І сонце біле і бліде.
А люду в місті, а печалі.
Трамваї їдуть мовчазні.
Весна від зим все далі й далі,
А ми ще й досі у зимі.
Ще сніг летить, ще вітер свище.
Зацвів барвінок і нарцис.
Під Києвом скрізь попелище.
Над селами ракети свист.
У Львові черги на кімнату.
Лякається сирен дитя.
Хтось у селі шукає хату,
А хтось прощається з життям.
В моєму Львові стільки руху.
Туди-сюди. Сюди-туди.
І стільки рідного тут духу,
Що відступають холоди.
Тут чай гарячий на вокзалі.
Канапка з сиром на ходу.
Тут наші душі витривалі
Весну стрічають молоду.
І смак церковного причастя.
І дим церковної свічі…
О, Боже, дай граминку щастя,
Від миру людям дай ключі.
Галина Потопляк
Акція у Львові у пам’ять загиблих дітей під час війни – фото: Андрій Садовий
— Донечко, накапай капель! Серце вилітає!
Тре купить ще про запас! Бо уже немає…
Як подивлюсь я новини! Тиск як заєць скаче!
Лише плачу і молюся, молюся і плачу!
— Мам, а гляньте як цигани сперли в руских танка?
Баба вцілила у дрона трилітровой банкой!
А ось спецназ застряг в ліфті, помогли ліфтери!
У росії все заглохло в промисловій сфері!
— Насмішила мене доню! Позбавила стресу!
Та від сміху теж тиск скаче! Давай каптопресу!
— Не спішіть пити таблетки, є штука дієва:
Арестовича вам вклЮчу—там дія миттєва!
Гарний дядько і говорить він усе по ділу!
Гляди навіть і аптечка наша буде ціла…
Юля Ілінська Драган
В ясну неділю на світлім ґанку
Сів собі дід, вдягнув вишиванку.
Тай примостилась до нього киця,
Знов дід розказує їй небилицю.
Вдвох виглядають бабусю із храму,
Зиркає дід час від часу на браму.
Має вже бути, бо тісто підходить,
Онуки приїдуть, то вже їм і годить.
Так до обіду в садочку сідають.
Дітям пісень жартівливих співають.
Тішаться разом, погожа ж бо днина,
Село так живе, так звучить Україна.
Бо наша земля наймиліша у світі.
Тут колиханки дрімають вповиті.
Тут найприємніший в світі світанок.
Тут найрідніших той дід, і той ґанок.
Дбають про землю, пильнують врожай.
Бо працьовитий цей люд, і цей край.
Та сталося лихо на нашій Вкраїні.
Знов лютий ворог воює тут нині.
Дика орда темним розумом взята.
Вічно в чуже зазирає проклята.
Бридке і потворне цю землю руйнує.
В нього язик, то він мови не чує.
Нищить міста, грабує, вбиває.
Бога не чує, бо ідола має.
Скільки вже, звіре, понищив синів?
Чи так ти гидко вмерти хотів?
Для чого, нечисте, прилізло сюди?
Чого ж наробило такої біди?
Знищив той сад де лунали пісні.
Вбив діточок тих малих навесні.
Чи ти, чужинцю, Бога не чуєш?
Чо ж ти, лукавий, святе все плюндруєш?
Так без молитви в землю і ляжеш.
Своєму ідолу правду розкажеш.
Ти ж сам собі тут накликав біди,
Бо з награбованим тяжко втекти.
То ж будеш, враже, землю гноїти.
За ті міста, за маленькі ті діти.
А наші сини знов насадять садів,
Саме таких, яких дід той хотів.
А наші дочки печуть паляницю,
Таку, що москалю лиш може насниться.
Згадають і батька, згадають і сина.
І буде жива наша мила Вкраїна!
А дітям і внукам завіт маєм дати.
В росії не люди, їх краще не знати.
Хай ненависть ляже на них на віки.
І будуть прокляті їх сьомі гілки.
А наша земля, вона ж Україна!
Була! Є! І буде навічно єдина!
Маряна Яворська
У весняну теплу пору
Виглядає бабця з двору.
До кордону, вже назад
Їде рашівський “отряд”.
І камази, й самосвали,
Їде техніки чимало.
Їдуть ніби із базару,
Бо везуть, напевно, й сало.
Шафи, двері, унітази,
Он видніються з камазів
І стіралки і мопеди,
Навіть там велосипеди.
Телефони, ноутбуки,
Все грабастали, звірюки.
І стільці, столи, матраси,
До усього бидло ласе.
“- У людей з квартир накрали
Ой, які ж вони шакали!
Який сором, просто сміх
Щоб побив вас грім усіх.”
Зупинились біля хати
Щоб води собі набрати.
“З праздніком вас всєх, рєбята!”-
Бабця крикнула – й до хати.
А злодюги аж зраділи,
Хоч стару “асвабаділі “
Тільки бабця пригадала
Перше квітня що настало.
День дурних – якраз їх свято,
Серед них таких багато.
Тільки дурень влізе в хату,
Щоб трусів, штанів набрати.
Друга армія у світі
Обікрала вже сусідів.
Повезе в свою “страну”
Щоб “порадовать жену”.
Із української хати
Привезе речей багато.
Хоч побачать як буває,
Що сусід вкраїнський має!
Який сором, люди милі!
Так не роблять навіть звірі.
Ледацюги й голодранці
Тепер ходять в наших штанцях.
Ще й радіють, наче діти –
Друга армія у світі.
Як вам трусики? Не труть?
Ждіть матусі, й вам везуть!
Що ж тут скажеш – жебраки
Ще й вояки – дураки!
В цих дурних одна “забота”:
Чимсь набити собі рота,
І прикрити голу дупу
Й вік сидіти у халупі
Ось яка “страна” багата!
День дурних – це їхнє свято!
Оля Киця
Їх вивели у двір.
– Не бійся, сину!
Смерть – це не страшно. Навіть не відчуєш.
Сміливо уперед дивись, дитино,
І погляд не відводь від ката, чуєш!
Пообіцяй, що плакати не будеш.
Ти – українець, то ж тримайся гідно.
Про всі жахи війни за мить забудеш.
На небесах зустрінемося, рідний!
Маленький хлопчик дивиться на ката
І раптом починає говорити.
– Неправильно тримаєш автомата.
Треба прицілитись і просто в серце бити.
А потім – якнайшвидше утікати.
Я знаю, вороги завжди втікають.
Їх не рятують танки та гармати.
Їх наші супермени убивають.
Лунає черга… Розгорнувши крила,
Два ангели у синю вись злітають.
А вороги, що стільки душ згубили,
Від гніву Бога і людей втікають.
Нас ворогу ніколи не здолати,
Ми відбороним Україну рідну,
Бо перед смертю каже сину мати:
– Ти – Українець, то ж тримайся гідно!
Анна Хвост
Десь в небесах, де сходяться повітряні дороги,
Сашко маленький на колінах сидів в Бога…
Не плакав він – самі котились слізки,
Не розумів хлопчак – де ділись його близькі?
Бог пригорнув маленького до серця
І чарівне у руки дав люстерце…
В ньому Сашко побачив свій будинок…
Матусю, що оплакувала сина…
Вона тебе шукала скрізь і всюди…
Допомагали їй всі добрі люди…
12 днів молилась щохвилини…
Й знайшла… холодне тіло свого сина…
А ось і човен, де Сашко й бабуся
Втекти від ворога кривавого беруться…
Не встигли… Не втекли… Їх розстріляли…
І враз дві зірки у люстерку запалали…
– Що це за сяйво чарівне, скажи, дідусю?
– Це двоє Янголів Небесних – ти й бабуся…
– А як же мама? Як же Україна?
– Охоронятимеш з небес ти їх, дитино…
Десь у Раю, де сходяться повітряні дороги,
Все нові Янголи з’являються у Бога…
Оновлюється список їх щомить…
Всіма, кому вже більше не болить…
Світлана Браіловська
Пам’яті Саші Здановича-Яхно, який зник, коли човен, у якому вони разом із бабусею намагалися евакуюватися через Дніпро, перекинувся
Бог злодіяння усі бачив.
На вбивць чекає Божий Суд.
В нас лють кипить, ми не пробачим,
Будемо мстити зараз й тут.
За Бучу, Ворзель, Приірпіння,
За кожне страчене життя
Не буде ворогам спасіння,
Ми не приймемо каяття.
І кожен смерть свою знайде,
І не сховається нікуди.
Немає місця їм ніде.
Рашисти – це НЕ ЛЮ ДИ.
Олег Побережний
У полі стріляли, із неба бомбили.
І падав вогонь на батьківські могили.
Тріщали дерева, ламали хрести.
Шептали вуста – Боже правий, прости.
Вставали з могил ті, що вміли ходити.
Вони йшли на схід Божий світ боронити.
Йшли душі в обнімку з стальними вітрами
Лісами, полями, степами, житами.
Їх кулі косили і рвали їх міни.
Торкалися серця, заходили з спини.
А душі були і безстрашні, і вперті.
Вони невмирущі, вони є безсмертні.
А поруч живі – Олександри, Івани.
Це ті, що пройшли Іловайськ і майдани.
А поруч Катрусі, Аннички, Миросі
І горлиці світу усі стоголосі.
Дала їм напитись бабуня з “двадцятих”.
Впізнала у небі фашистів проклятих.
Невже це ті самі – подумала й впала.
Душа малих діток над нею літала.
Літали лелеки, шукали де сісти.
Снували собаки, шукали поїсти.
Звучали сирени, кричали щосили.
Лежали розриті батьківські могили.
Галина Потопляк
Кладовище Яцево в Чернігові
ЧОМУ?
-Тому,
Що очі
Сині
Тому,
Що мрію
Маєш
Тому
Що
Посміхнувся
Тому
Що
Янголя
Ти
Винен
Винен
Винен
Тому
Що
Просто
Граєш
На тихому
Майданчику
Де в танку
Їду
Я.
Вірш та малюнок – Ірина Потапенко
Десь там. Далеко. До весни…
В солодкі кутались ми сни.
Та обірвала сни війна.
Сирен заплакала струна.
Десь там. Далеко. До війни…
В куточок несної стіни
Ховались діти залюбки,
Там грались весело в “жмурки”.
Сміялись доньки і сини,
В батьків не було сивини,
Тепер від “братньої” руки
Снаряди грають в хованки.
Ракети стрілами зрина,
Вже забавляється війна.
Підступно вкрали наші сни
Мордори Чорної весни.
А в Україні щовесни
Цвіли каштани, ясени.
І вільно дихалось вітрам,
Сміялось серцю і вустам.
Буяла зеленню краса,
Від сонця сяяла роса…
А чорно-білая весна
Гнилими орками рясна.
Сирен заплакала струна.
Здригнулась тиша-тишина.
Життями платиться ціна!
Навіщо, Господи, ВІЙНА?!
Стоять каштани-мовчуни
У шрамах Чорної війни…
Сліпі зіниці… ребра дому…
Поглянь! Господь! Усе – свідомо!
Ущент зруйновані міста.
Тіла убитих. Тут і там…
Садисти! Нелюди! Кати!
Свідомо! Чуєш? Не прости!
За грім ракет, сирен виття,
За мертвих душ серцебиття…
Благаю, Боже! Не прости!
За нами світ! Над нами ТИ!
За нами правда, МИР і слава!
На трьох китах тепер ДЕРЖАВА!
Щоб в мирні куталися сни.
Щоб не боялися ВЕСНИ!
Наталя Леонова
Ввійшла орда, обідрана, голодна,
На землю хліборобів, трударів…
Потомки ви “вєлікава” народа?!
Ні, ви – нащадки вічних злидарів!
Ви – голодранці, холуї у лаптях,
Ниці раби своїх недоцарів!
Аж тут вам заманулось прийти раптом,
Щоб підкорити край княжих синів!
Вам і не снилось, як ми тут живемо!
В найкращих снах не снилось, рагулі:
Що ми їмо, вдягаємо і п’ємо,
Що в нас асфальт у кожному селі!
А вам дано – за ваше ж лихе серце! –
Проповзати в багнюці весь ваш вік!
Як ви могли подумать, що без герцю
Свій шмат землі віддасть вам трудівник?!
У наших жилах кров тече князівська,
Затим – козацька кров по них тече,
Тож ваше голодране дике військо
Від нашого меча не утече!
Ви хочете з землі нас постирати?!
А дзуськи вам! Навіть старі й малі
Готові танки голіруч тримати!
Тож йдіть туди… де ваші кораблі!!!
Поляжете усі! Всі до одного
В землі свободолюбних трударів!
А потім понесете кару в Бога:
За землю цю, за кров наших синів.
Валентина Матвіїв
Малюнок Катерини Васечко
Мені ще так Вкраїна не боліла…
Так її рани в серці не пекли…
Ще так я Бога щиро не молила
За кожний клаптик рідної землі!
Народе мій! Великий і красивий!
Які сини ідуть сьогодні в бій!!!
Як ангели – величні і всесилі!
Спаси їх, Боже, в небі й на землі!
Лариса Філоненко
Рашистська дівчинко,
мене убив твій батько.
В підвалі темному мене він катував.
Мені було так боляче і страшно…
Мою він маму поряд прив’язав.
Вона кричала .. Як вона кричала…
Потім затихла. Бог її забрав…
А я уже й не плакала, стогнала,
Коли мене він на частини рвав…
Ти тільки бережи мого ведмедя,
Він вже старенький, та мені як брат.
Його твій батько відібрав у мене –
Убивця, нелюд і жорстокий кат.
Лідія Мищенко
… Мені вісім… Маю рану личка,
Мама плаче, тато – у бою.
Хоронили вчора ми сестричку –
Найдорожчу й крихітну мою.
… Мені шість. Я зараз у бабусі.
Тата й мами в мене вже нема.
Я за свого братика молюся.
Він пішов… Нема його й нема.
… Мені сім… Зламав учора пальчик.
Як в підвалі гасне блиск свічі, –
Мені сниться мій убитий братик
В теплих плямах крові, уночі.
… Мені п’ять. Учора вбили маму,
Мучили в кімнаті… Я кричав.
Я тепер один під небесами.
Боже, де Ти?
Я ж тебе так звав!
Мені два… Було… коли ракета
Влучила у наш високий дім.
Я не встиг пожити й мав померти.
В мене брат лишився.
Йому – сім.
Мені – 0…і буде так навіки,
Бо я народитися не встиг.
Маму вбито руським чоловіком.
Лютий жах в її очах застиг.
… Господи, за що нас розстріляли? –
Линуть вітром голоси дітей.
Ми ж рости хотіли
І не знали,
Що настане час страшних смертей…
Мені – десять, і я бачу з неба,
Як росія мучить рідний край?
Скільки крові путлеру ще треба?
Господи, молю, катів скарай!
Як настане мир… Ми заспіваєм,
Так, що нас почують на землі,
Про життя під вічним небокраєм, –
Те, що ми утратили малі.
Діана Гальченко
Мушу сильною бути, та плачу вночі…
В подушку ховаючи сльози солоні…
Те, що фашисти чинили в Бучі,
Не присниться, в жахливому сні…
Буча. Гостомель. Ірпінь. Київські села…
“Боже мій, навіщо ж з цивільними так?!”-
Солдат, що визволяв цю землю із пекла,
Сліз не стримав, плакав бувалий вояк…
Варвари, яких ще не бачив світ,
Нізащо вбивали, ґвалтували, катували…
Вже, мабуть, знає… Вже побачив світ,
Що чинить ця “освободітєлєй” навала…
Що за жінки народжують таких тварюк?!
Невже звання вони носити можуть “МАТИ”?!
Вони підтримують своїх гадюк.
І закликають нищити і грабувати.
“Но, как дєла? “Укропов” бйотє? Война ідйот?
Кросовкі? Новиє? Футболок прівєзйош?
Но, маладєц! Какой же русскій нє сопрйот!
Синочек, украді! Мнє нужен міксєр BOSCH!”
Накрадене КАМАЗами везуть до Білорусі…
Та кволо йде торгівля на місцевих ринках.
Щось, мабуть, бідні там ще одні “братусі”…
Та не біда, відправлять в рашівську “глубінку”.
Кати, звірюки! Вам буде по заслузі!
Настане скоро судний день для вас.
Ще трохи, й зацвіте калина в лузі.
Ну, а для вас настане смертний час!
Зоя Міщук
Не скоро зацвітуть троянди у дворі
Й опавше листя не піду згрібати,
Не крикну у вікно веселій дітворі,
Щоб мили руки та ішли до хати!..
Не скрипне хвіртка, як було колись,
По кроках не впізнаю чоловіка,
Бо він злетів в небесну синю вись,
Підбив крило йому страшний тиран-шуліка!..
Забрав все те, що берегла весь вік,
Все те, у що я вклала свою душу,
В моїм житті пішов зворотній лік,
Та я жива, бо певно жити мушу!..
Гей, хмари сірі, чуєте мене?
Ви поверніть того, кого забрали,
Нам щастя райського не треба, лиш земне,
Лиш тільки те, яке самі ми будували!
Не скоро зацвітуть троянди у дворі,
Та і цвістимуть вже не так красиво,
Нагадують світлини зім’яті, старі,
Як безтурботно я жила, щасливо!!!
Ірина Лукаш
То як, ,,сестрице”,
Син прислав гостинець?
Чужу білизну, плаття, м’ясорубку?
Злегка протертий кольоровий килим,
Тарілки, чайник і пухнасту шубку.
Як почувалась ти, коли змивала
З чужих сережок кров, що ледь присохла?
Велику радість, кажеш, відчувала?!
Хай бог мене простить…
Та щоб ти здохла!
Хай весь твій рід, до сьомого коліна,
Не знає щастя, радості ні в чому.
За кров, за біль, за сльози України,
За горе тих, лишився хто без дому.
За обстріли, за всі оті страхіття,
Розстріляні ,,зелені” коридори.
Нехай щоночі сняться вам жахіття.
Не люди ви… Не люди… А потвори.
Лідія Мищенко
Чи знаєте ви фільм “Перлина Нілу”?
Бо я давно до нього серцем прикипіла…
Сюжету центр- коштовність “Аль Джахара”.
І їй вклоняється уся жива Сахара.
І я малою диву дивувалась-
Ну як в просту ЛЮДИНУ така цінність вклалась?
І біла заздрість до народу з фільму брала,
Що МОЯ нація ТАКИХ скарбів не знала.
В нас всі скарби були, що в надрах заховались,
І самозванцями завзято розкрадались…
Я виросла. “Щастить” війну прожити…
Та я не маю навіть змоги затужити.
Бо нам рассєйські воїни-дебіли
Відкрили очі на СВОЮ “перлину Нілу”.
Наш ДУХ, наш ВОЇН, він ЛЮДИНА!
Він українського Дніпра ПЕРЛИНА!
Бо у часи воєнні для моїх земель,
Нам Бог дає найкращого серед людей!
І український ДУХ піднятий до небес!
Бо нам явилось справжнє чудо із чудес!
В нас справжній лідер! Справжній патріот!
На тому боці- недолугий ідіот!
Немає шансів в тухлої рассєї…
Бо з роду не було таких ПЕРЛИН у неї!
Юлія Кравченко
Добрий вечір, я з України,
Із тієї, друзі, країни,
Де ще вчора ми горя не знали,
Говорили, сміялись, кохали,
Укладали малечу до ліжка,
Приміряли плаття й босоніжки,
Бо вже скоро весна, а там літо,
Море, сонце, гори і квіти.
Ось-ось з вирію ждали лелеку,
В мріях так забігали далеко.
Дітям на ніч казку читали,
ЗНО й випускного чекали ..
Добрий вечір, я з України,
Із тієї, що ворог в руїни
Перетворює місто за містом,
Наче там, на росії, їм тісно.
Із тієї, в метро де малеча
Тулить голову мамі на плечі,
Щоб під вибухи якось заснути,
Щоб тих вибухів тільки не чути.
Із тієї, в лікарню, де діти,
Стали бомби із неба летіти.
Із тієї, де скоро лелеки,
Із країн повернувшись далеких
Не побачать гнізда на хатині,
Бо нема ні гнізда, ні хатини,
Із тієї, де плаче дитина
Бо сирена гуде щохвилини,
Із тієї, в руїнах де школа
У осколках ракети довкола ..
Добрий вечір, я з України,
Із тієї, де рвуть джавеліни,
Із тієї, ворожі де танки
Палахтять у вогні на світанку,
Із тієї, де діти за матір,
Із тієї, де брат йде за брата,
Із тієї, де батько за сина
І за щастя своєї родини,
Із тієї, де йдуть воювати
Бо не можна усе це віддавати!
Із тієї, вдягають де берці,
Із тієї, де з вірою в серці
Захищають своє, таке рідне,
Щоб було воно славне і гідне!
Із тієї де вишня розквітне
Із тієї, де знов буде літо…
Із тієї, що встане з руїни!
Добрий вечір, я з України…
Л. Маркова
Мене сьогодні годувала чиясь мати
В селі на Київщині, де нема людей.
Там щохвилини луплять «гради»,
Але для наших матерів нема чужих дітей.
Я їв холодну гречку й теплий хліб
І обіцяв, що буду захищати далі.
Тій жіночці забракло слів
І очі вмить вологі стали.
Я їй сказав: «Ви, мамо, не журіться.
Ваш син вашу родину захища!»
Вона мені сказала тихо: «Помоліться.
Бо вже у Господа його душа…»
І стисло мені груди, й додалось жалю,
Я телефоном подзвонив до мами.
Я подзвонив і нагадав, що я її люблю,
І перемогу обіцяв, у що би то не стало.
Скупу сльозу пустив навіть мій тато.
«Ти маму обійми і поцілуй…
Мене сьогодні годувала чиясь мати.
Тому, як наших бачитимеш – теж їх нагодуй».
Валерія Коломієць
Під серцем мати дитятко носила.
Йому себе по краплі віддавала.
Так важко дев’ять місяців ходила –
Чи буде донька, чи синок – не знала!
У муках сина мати народила.
Надривний крик від радості та болю.
І до грудей синочка притулила:
-Моє життя ти! І моя ти доля!
Ох, скільки днів і скільки довгих нічок
Матуся свого сина колихала.
А скільки в церкві запалила свічок,
Щоб матір Божа сина захищала.
Він виріс гарним хлопцем, добрим, чуйним.
Матуся свою радість не ховала.
Буде він вченим, хлопець бо розумний!
На нього всі надії покладала!
Біда прийшла!Війна! Велике горе..
Країна стогне, кров’ю вся стікає.
І плачуть люди, сліз пролитих – море.
Сини свою країну захищають.
Молилась мати, Господа благала:
-Ти, збережи мені рідного сина!
Та не вберіг! Війна його забрала..
Лише світлина… Синова світлина…
В холодне тіло не повернеш душу.
Вона до Бога в небо відлетіла.
А як же мати?! Як нести цю ношу?
Як жити далі? Як вернути сина?
І тисячі могил по всій країні.
І кожен день сини наші вмирають…
Рашистські ж діти, нелюдські, звірині?!
Їх матері спокійно спать лягають?!
Віра Мосійчук
А лелеки вернулись весною до рідного дому
Не злякала війна, не злякала їх клята війна
Подолали вони нелегку і далеку дорогу
Щоб вернутись у дім, де чекає їх знову весна…
А лелеки у небі так жалібно знову курличуть
Наче просять у Бога спинити цю кляту війну
Просять мирного неба і щастя для кожного, тишу
Щоб послав Бог в УкрАїну теплу і мирну весну…
Не злякала війна і ракетні у небі удари
Повернулись додому лелеки з далеких країн
Розженіть в небесах ці, до болю, страшні, чорні хмари
І додому верніть всіх живими синів…
А лелеки несуть в небесах в Україну цей ключ
Ключ до миру і нашої з вами в війні перемоги
Не злякала війна – знову в мирі усі заживуть
Всі минуть скоро біди, печалі, тривоги…
А лелеки вернулись весною до рідного дому
Не злякала війна, не злякала їх клята війна
Подолали вони нелегку і далеку дорогу
Щоб вернутись у дім, де чекає їх знову весна…
Галина Завидовська
💛💙
Сину, ну як ти? Чую, що тиша..
Мамо, ну що Ви, не плачте, облиште !
Я повечеряв ситно і смачно.
Справді, привезли, тільки не плачте…
👽
Как там ? Что слышно? Что подписали?
Задним числом? Ну, а раньше не знали?
Как без пайков? А начальство на месте?
Гляну по телеку, там интересней…
💛💙
Сину, ну як ти? За тебе молюся…
Ні, я не плачу. Безмежно горжуся !
Ти поклади у кишеньку іконку…
Мчу до сусідки крутити тушонку !
👽
Ну, та ты чё ? На снегу? На морозе?
Тех, кто на митинге, – сразу увозят..
Не, не звонили, то так я сказала…
Чё там, от укров давно прилетало?
💛💙
Сину, ну як ти? Ситий і в шапці?
В нас вже метелик сидить на фіранці…
Ну, ти давай, сортіруй тих засранців,
Та й мамі поможеш трохи на грядці.
👽
Как не хотите? Бунтуете, чё ли?
Там осторожней! А если уволят?
Это всё фэйки, сказали. Иди ты..
Надо же как-то платить по кредитам..
💛💙
Сину, ну як ти? Бахкає нині?
Баба віддала всі гроші зі скрині !
Що я задИхалась? Ріжемо свині !
Ще голубців накрутити повинні,
І холодець застигає в пакеті !
Ти ж не розхристаний? Будь у жукеті !
Ще покладу вам до чаю малини !
Люблю до неба тебе й Україну !!!
Як цю дуальність разючу розчути?
Як усвідомити? Як із цим бути?
Ниці блукають чужими краями
Діти не пестувані матерями.
Страшно від подиху мами такої…
В чому різниця між нею й війною?
Хочу проснутись від цього …А вранці –
Милий метелик сидить на фіранці,
Сонце в блакиті, і ясно навколо,
В жменях пшениця, сіється поле…
«Соколе ясний, мужній мій сину,
Дякую Богу за тебе й Вкраїну»
Кожному сину у кожній хаті
Дякує мати! Дякує мати!
Оксана Лукомська
..Упав солдат…
З прострелених грудей
Життя стікало на зелені трави…
Скосила куля тіло молоде…
Пошерхлі губи шепотіли: “Мамо!”…
Здолала віддаль мамина душа,
Відчувши горе, серце тріпотіло,
Забилося, мов піймане пташа,
І думкою до сина полетіло.
…Солдату марилось, що знову він-дитя,
І над його колискою схилилась
Та, найдорожча, що дала життя,
І, як ніхто й ніколи, полюбила.
Його голівку ніжно обняла,
І колискову пісню заспівала…
…А бій тривав… Здригалася земля,,,
Наосліп смерть мішені обирала…
Вже невідомість уникає слів…
Стискає мама телефон в долоні…
Набрала номер…Син не відповів…
Іще…Іще…Та лиш гудки б’ють скроні…
Передчуття біди вже серце крає…
Голубкою б до сина полетіла !
О Боженьку! Лише не забирай!
Один у мене він! Один-єдиний!
А Бог мовчить…Це- не його війна!
Він вчить нас жити в мирі і любові.
Та править світом хоче Сатана,
В двобій вступивши і з людьми, і з Богом.
Вкраїно- матінко, ти все запам’ятай,
Кожну сльозинку, кожну краплю крові!
Землі своєї й дюйма не віддай
І не пробач наруги над собою!
Бо ж не для того пестила синів,
Бо ж не для того донечок ростила,
Щоб куля ворога у клятій цій війні,
Найкращий цвіт безжально так косила.
О, скільки їх в обіймах у небес!
О, скільки душ, загублених безвинно!
Озветься болем в серці кожен хрест:
– Ти не забудь про мене, Україно!
…Бій не вщухав…В скорботі гаснув день……
Впивались кулі в заходу заграву…
Вмирав солдат… З прострелених грудей
Життя стікало на зелені трави…
Олена Філончук
Україно, моя горда жінка!
Молода така, тридцятирічна!
Твоя врода, твій характер вільний
Все в тобі зростало споконвічно!
Розквітала ворогам на заздрість,
Здобуваючи свою свободу
Намагалась голову підняти
Та прийшла біда, звідки й чекали…
Захотілося тому, що братом звався,
Стрічки в твоїх косах заплітати,
Він забув, яка ти стала сильна,
Всі його образи пам’ятаєш!
Ти не скигли й не мовчи, матусю!
Захищай себе, моя рідненька!
Подивись, за тебе твої діти
Руки ворога роз’юшили до крові.
Бо нема для нас більше нікого!
Ти матуся, отже, ти єдина!
Знай, ми поруч. Ми одна родина.
Добрий вечір вам. Ми з України!
Олена Кравець
Я тебе обіймаю думками, моя Україно!
І всім серцем за тебе я знову до Бога молюсь
Я тебе пригортаю до серця, неначе дитину
Йду вперед і, як ти, не здаюсь…
Я тебе обіймаю молитвою над небесами
І думками собою тебе закриваю в бою
Я тебе обіймаю щосили своїми думками
Проти ворога разом з тобою стою…
Я тебе обіймаю, як вітер у полі калину
І ти плачеш, а я, безпорадно на тебе дивлюсь
Я тебе пригортаю до серця, неначе дитину
І за тебе до Господа Бога молюсь!
Я тебе обіймаю всім серцем своїм, Україно
Не здамось ми з тобою в нелегкім бою
Я тебе пригортаю до серця, неначе дитину
Бо тебе, Україно, всім серцем я щиро люблю!
Галина Завидовська
Прилетів журавель – а гнізда вже нема,
І бабусі нема, і хатина – руїна,
І весна витирає сльозу крадькома,
І якась не така, як завжди, Україна.
Причитання сирен, на пожарищах дим,
Вогневиця снарядів, біда безупинна…
І притих журавель на подвір’ї старім,
Зажурився: «Чи ти це, моя Україно?!
Може, краще тікати мені звідсіля
І за море вернутись, допоки не згинув?
Тільки ж як утечеш: превелика земля,
А Україна – одна! Лиш одна Україна!».
Раптом з неба – ячання нового ключа!
Журавель усміхнувсь молодій журавлині
І гніздо на калині мостити почав,
І сказав: «Я не кину тебе, Україно!»
Василь Головецький
Поїхали, поїхали. Немає.
Лиш вітер коридорами гуляє.
Лиш тиша шелестить старим ганчір’ям.
Лиш сохне на шнурочку надвечір’я.
Поїхали у світ чиїсь внучата.
Стоїть сумна і безголоса хата.
Лежить подвір’я на подушці з трини.
Стоїть паркан без вишні і калини.
Поїхала у світ вкраїнська доля
Без річечки, без стежечки, без поля.
Не воликом, а потягом набитим.
Не з сонечком, а з вітром сумовитим.
Поїхали по примусовій візі.
Взяли з собою по одній валізі —
Два платтячка, панчішки і штанята…
Куди ж ви, мої рідні соколята.
Поїхали від смерті і від вóйни.
Від страху, від знущань, від бойні.
Лишилися книжки, лінійки, гумки,
Відносини, захоплення, стосунки.
Поїхали, поїхали. Я плачу.
Сльозу змахнула, як окріп, гарячу.
Взяла іконку Господа, схилилась
І в сотий раз до неї помолилась.
І знову я благала, Боже, Боже,
Хай світло тьму навіки переможе.
Хай чорні дні непрохані минуться.
Поїхали, поїхали.
Вернуться!
Галина Потопляк
Татусю, мам, ми їдемо туди, де тихо?
Там вдосталь хліба й чистої води?
Дивіться : знову гуде й стріляє руське лихо!
Тихіше стало, можемо іти.
Матусю, я буду взаді й трішечки посплю.
І можна, кішку я візьму свою?
Вона в підвалі з нами усі дні сиділа,
Шептала нам казки і ніжки мої гріла.
Бабуся нас уже чекає, Мурка!
А їхати уже недовго залишилось, мам?
Синочок! Нахились! Іде колона урків!
О, Боже, допоможи, благаю нам!!!!!
По нас стріляють? Тато, мамо, не мовчіть!!!
Лежать так страшно! Мамочко! Пече! Болить!
Так легко стало! Ми літаєм?
Дивіться! Зверху свіло! Нас чекають!
Ми ангелочки! І нас уже багато!
Візьмемось всі за ручки й будем небо захищати!
У Бога миру й тиші попросимо для вас,
А, ви, будь ласка, не забувайте помолитися за нас!
Людмила Грабовська
— Певно того кабанчика, що тримав на Паску,
І свиночку, що аж надто ласа до харчів,
Заколемо. Що на це відповісиш, Параско? —
Запитав Василь дружини, заглянувши в хлів.
— В нас корова: сир, сметана, молоко свІженьке
І курей зо два десятка — з голоду не вмрем!
Ми в селі протримаємося якось, помаленьку,
А свіжину, у тушонках, хлопцям віднесем.
Їм на фронті треба їсти, щоби були сили.
Ми з тобою в теплій хаті, а вони в окопах,
Хай би орків покарали всі небесні сили!
Я по шпичку, а ти поки у печі розтопиш.
До вечора більше сотні баночок тушонки
Доставили дід з бабою в прийомний пункт, в школу.
— Відправляйте соколикам — буде їм прислонка!
Хай смакують на здоров’я! Ми іще заколем!
Юля Ілінська Драган
Сьогодні я звертаюся до тих,
Хто одягнув халат на себе білий!
Хто клятву Гіппократа чесно дав
І в кого скроні стали посивілі…
Ви день і ніч рятуєте людей,
Не знаєте ні втоми, ні спочинку.
На варті стоїте життя дітей,
Які потрапили в завали під будинки.
Рятуєте під кулями в бою,
Де свищуть гради, рвуться міни,
І кажете:”Якщо ж не ми,
То нам не має тут заміни!”
Покликання у лікаря одне:
Щоб врятувать життя людське,
То треба себе в жертву принести,
А потім розбиратись, що й куди..
Я вам бажаю витримки та сили,
І щоб хвороби вас не підкосили!
І спокій, затишок не залишав оселю,
І завжди вас чекали на вечерю!
Турботи були тільки на добро,
А сім’ї оминало горе й зло!
Лариса Костюк
Які ж Ви, хлопці, красиві і світлі,
Ви – найкращі воїни в всьому світі!
В Вашому серці любов до всього живого,
Дякуємо, рідні! За Вас молимося БОГУ!
Які ж Ви, хлопці, відважні і сильні,
Ви бережете наш спокій, так пильно!
Бачите постійно смерть, горе і кров,
Та в Ваших серцях – живе щира любов!
Ви – приклад мужності для всієї планети!
Відбиваєте атаки на землі, і з неба ракети !
Так хочеться, як синів, Вас обійняти,
Руки, що тримають землю, поцілувати!
Жанна Франчук
Чому вогонь, моя весна?
Чому стріляють вражі люди?
Там, де вони, там їх вина,
І душам їх вогонь лиш буде!
Яким би чесним ти не був,
Вірять тому, хто краще бреше.
Чи чув його ти чи не чув,
Він все по світі брехні чеше…
Ти лиш уважніше дивися,
Брехня, вона лиця не має.
Підла вона й лице ховає.
Усе минеться, лиш молися!
Ці швидкоплинні долі дні.
Він є один в цілому світі.
Проклятий він і його діти.
Ми ж дружні, з Богом! Не одні!
Добра не буде від примари.
У світлі Божому потреба!
Де віра, там минають хмари,
Й над головою Боже небо!
Як наші предки ще колись…
Ці українські землі рідні!
Нині сини козацькі гідні!
За перемогу лиш молись.
Олег Кузьмицкий
Утрачене дитинство…
Розстріляне життя…
Душа – невинна й чиста
Прямує в небуття.
Вже мама не зігріє
Своє мале дитя…
Прошу, спиніть росію,
Молю в ім’я Христа!
Де нині твоя хатка?
Труна – останній дім.
Маленьке ведмежатко –
Під тягарем руїн…
І відірвало лапку…
“Я більше не зросту”
Ракета ставить крапку
Дитячому життю.
Погасли оченята
Вже слізку не проллють.
“Скажіть лиш мамі з татком:
Я з неба їх люблю”
Діана Гальченко
Чому прийшов у мій привітний світ,
Коли тебе не кликав на гостину?
Московський злодію, вже скільки літ
Ти шкіриш зуби на мою країну.
Десь тут знайшли свій вічний упокій
Твоїх дідів полки несамовиті.
Тут шлях, ублюдку, обірветься й твій
І в сиру землю будеш теж заритий.
Криваві ночі і криваві дні
Приніс ти у весну мою погожу.
Мокшанське бидло, в лютому вогні
Конатиме твоя орда ворожа.
Бо є на світі істина й любов,
Є сила, правда й Боже провидіння.
Там, де пролилася невинна кров,
Дуби зростуть із надміцним корінням.
І буде син і мати на землі,
І буде воля й слава України.
Віщують долю сиві журавлі
І гнізда вже будують на руїнах.
Іван Війтенко
Ви знаєте про ніч у бліндажі??
Коли ти спиш з відкритими очима?!
І плачеш, і смієшся у душі!
Лишив своє життя ти за плечима..
То там де мама, там де теплий чай!
Без броніка ідеш собі між люди!
Де не кричить вам старший: “Витягай!”
А дикий страх так роз’їдає груди..
Де можна просто в майці на футбол!
На пиво бігти, в шльопанцях, без берців..
Де можна просто закричати “Гол!”
А не молитись, щоб забилось серце..
А ще…кохання, свято і життя…
Побачення, обійми до світанку!
А не шукати…знову каяття..
Чому він не дожив, хоча б до ранку..
Злипались очі, ніч у бліндажі..
Покурим, хлопці, та усе згадаєм..
Сміємося і плачем у душі…
А чи до ранку??Тільки Господь знає..
Світлана Дубницька
Дрес-код твій нині камуфляж,
Боєць, за Україну нездоланну !
В очах твоїх сміливости жага.
Ти ворога пізнаєш у туманах…
Ти не простиш собі, як куля омине
Диявола кремлівської породи.
У генах з прадідів любов живе
І дух витає птицею свободи …
В очах твоїх саме життя землі –
Змішалось – цвіт калини й неба.
Ти, уцілій, Бог просить, уцілій –
То воля звище і молитов потреба.
Красивий й мужній на цілий світ
Кома́ндос український, наш Герою,
Ти бачиш перемогу у миттєвім сні ,
До рамена кохану пригортаєш ….
Дрес-код твій нині камуфляж,
Боєць, за Україну нездоланну !
Вклоняється, Тобі – народ й земля,
Нескореним навіки вічні – СЛАВА !
Віра Юрчишин
День двадцять п’ятий. Битва триває…
Розпочинаю я свій марафон:
Родичі, друзі, як там Миколаїв,
як Маріуполь, Охтирка, Херсон?
Лють із єства виростає кипуча,
слухаю біженців гнівні пости…
Досі палають Гостомель і Буча,
друже Ірпінь, ще тримаєшся ти!..
Вивела біженців на роздоріжжя
у двадцять першім столітті війна…
Олечко, як там твоє Запоріжжя?
Як там Чернігівська старовина?
Діти в онлайні сіли за парти…
І як ніколи вбирають знання…
Хочуть дізнатися більше про Харків,
про Конотоп, у Диканьці — рідня
День двадцять п’ятий. Люди в напрузі
плаче і стогне зруйнований Схід,
як ви живете, із Сумщини друзі,
як там Поділля моє — родовід?
Робимо все, щоб скінчилася скорше
ця братовбивча і люта війна…
Пишуть знайомі із Чехії, Польщі,
їх ця трагедія не омина…
Пишуть сусіди із Єрусалиму…
Їм Україна довічно болить…
Плаче Стіна. А з далекого Риму
слово підтримки і дружби летить…
Де ви, художники, де ви, поети?
Як ваші справи? Здорові, живі?
Бо Україна во ім’я планети
вже по коліна стоїть у крові!
Чи не щоранку маю за звичку,
перепитати своїх: — Як ви, там?
Піст. І проводить Господь перекличку…
Значить відомо про все Небесам.
Гнів до рашистів, хвилею криє,
хочеться в руки зброю вхопить…
Як ти, колиско Вкраїни, мій Київ?
Вірю, тримаєшся. Будемо жить!
Олена Богуцька
Повертайся, Татку, бо я так сумую…
Я щодня для Тебе малюнки малюю.
Голубе там небо й золоте колосся,
Нам же разом, Татку, добре тут жилося.
І Матуся, Татку, Тебе дуже любить,
І щоночі сльози на подушку губить.
Бо я бачу, Татку, сумні її очі,
Як мені бажає спокійної ночі.
Я ще в небі, Татку, намалюю сонце,
І його проміння впаде нам в віконце.
Щоб частіше Мама мені посміхалась,
І Тебе щоб, Татку, також дочекалась.
У Твоїх обіймах мрію побувати,
Хочу мужнім й сильним як Ти, Татку, стати.
Ми б з Тобою разом Землю боронили,
Щоб на ній щасливо усі сім’ї жили.
Олена Красьоха
А я втомилася писати про війну,
Хотілося б хоч трішки про кохання,
Смикнути почуттів натягнуту струну,
Й не чути більше плачу та зітхання!..
Хотілося б почути: “Я тебе люблю!”
І потонути в трепетних обіймах,
Зустріти теплу, сонячну весну,
І здерти скотч на уцілівших вікнах!..
А вечорами в затишних домах,
Ввімкнути й не гасити світло,
І чути спів дзвінкого солов’я,
А не сирену втомлену, набридлу!!!
Втомилася писати про війну,
Про біль, печаль, про сльози та тривоги,
Я краще напишу про радісну весну,
Яка підштовхує нас всіх до ПЕРЕМОГИ!!!
Ірина Лукаш
Ричить сирена, як голодний вовк.
Як хижий лев, як злющая пантера.
І через неї цілий світ замовк.
І вже в тривозі Місяць і Венера.
І у печалі села і міста.
І в укриттях сидить уся країна.
Моя ти земле, чиста і свята.
Моя найкраща, рідна Україно,
Тримайся, люба, Бог біля Дніпра
І ангел-захисник стоїть в куточку.
А ворог-змій п”є воду із відра
Грабує дім і рве мою сорочку.
Ричить, кричить сирена кожну мить.
Жене усіх у тьму безмежносіру.
А ворог в небі коршуном летить
І рве на клапті тіло, душу й віру.
Відбій, відбій. І знову в укриття.
І знову хтось лишається в квартирі.
І знову десь обірване життя.
І знову відлік – десять, п’ять, чотири…
Галина Потопляк
А, виявляється, так просто все було…
А ми шукали сенс життя роками.
Це сонце, мирне небо та добро,
Дитячий сміх, усмішка щира мами.
А зараз зрозуміти маєм шанс…
Рве серце на шматки щодня тривога.
Життєві цінності змінилися ураз.
І лиш про мир усі благаєм Бога.
А, виявляється, так просто все було…
А ми шукали сенс життя роками.
Це спів пташок, цілунки, рук тепло,
Спокійний сон, смачна ранкова кава…
Наталія Городчук
Ця весна без дощів. Ці тюльпани без крові.
Але всюди серця із одної любові.
Співчуття і жалі. Допомога й братання.
Вже летять журавлі, а на серці мовчання.
І така сива тьма, що й побачить не сила.
Ця тривала зима, як безсмертя могила.
Як кроваве зело на ріллі сухоребрій.
Як похмуре село біля сірої греблі.
Ця весна без жалю. Вже й без стогону нива.
Без “пробач”, без “люблю” тиха вись хвороблива.
І димить, ой димить після обстрілу місто.
А в минулім житті так безхмарно і чисто.
І вже в пам’яті лиш мирні вулиці й небо.
Там полин, там спориш і дитя біля тебе.
Вже три тижні тебе лиш журба обіймає.
І сьогодні війна, й більш нічого немає.
Галина Потопляк
Гаптую час молитвою невпинно
І обіймаю світ під гул сирени.
Як, Боже, зберегти в собі людину,
Коли війна гарцює, мов скажена?
Коли підвально десь блукають мрії,
Серед пітьми шукають промінь світла.
Як, Боже, віднайти живу надію,
Коли життя таке, мов подув вітру?
Коли вогонь регоче в час воєнний,
Безжальний, хижий звір жорстокість множить.
У вись летять невинно убієнні.
Як зберегти в собі людину, Боже?
Зоряна Зелена
«Чому ти плачеш, мамо? Тобі ж не можна, мила.
У тебе хворе серце, тобі потрібна сила.
Я тут, я недалеко, тебе я захищаю,
Лягай рідненька спати, твій сон оберігаю.
Матусю, як я скучив, як хочу обійняти.
Так сильно тебе люблю, хотів тобі сказати.
Я знаю що спитаєш, тому скажу відразу, –
Так добре тут годують, що я не схуд ні разу.
Я дуже помужнішав ще більше з кожним боєм.
А хлопці вже сміються, – «Дівчат буде юрбою».
Та мені всі й не треба, я хочу ту єдину,
Яку буду любити, візьму я за дружину.
І будуть в тебе внуки, все так, як ти хотіла,
Все буде як ти хочеш, все буде – Україна.
Ну все мам, треба бігти, давай там, ти тримайся,
Я буду все робити, частіше посміхайся!»
Руками, що тремтіли, вона ловила сльози,
Чекала свого сина, не слухавши прогнози.
Бо серце материнське – то кришталева чаша,
Це все, що найдорожче, Мама – опора ваша!
І всім синам країни важливе є завдання:
Вертайтеся живими! Завмерли ми в чеканні.
Нехай усі молитви до Вас дійдуть скоріше,
І Бог оберігає, життя – це найцінніше!
Галина Шевченко
Раз прийшла росія до Бога
Й вимагати стала з порога:
-Україну слід покарати
І мені у служки віддати.
Я сама їй виберу долю,
Щоб не мріяла більш про волю,
Щоб забула віру і мову
Й бунтувати не сміла знову,
У синцях та ранах все тіло
І душа від горя зболіла.
Бог питає:
– Скажи, Вкраїно,
Чи ти маєш таку провину,
За яку Я маю карати
І у служки тебе віддати?
– Лиш у тому я завинила,
Що образи довго терпіла,
Пробачала усе, мовчала,
Хоч душа від горя кричала.
Та віднині, я присягаюсь,
Із росією більш не знаюсь.
Через неї всі мої біди.
Ми не сестри. На жаль, сусіди.
Та беру Тебе, Боже, в свідки,
Що ніхто вона і нізвідки.
Самозванка вона брехлива,
І пихата, й лиха, й зрадлива.
Якщо хочеш, можеш карати,
Та не буду їй слугувати.
Як усі держави, я вільна,
А віднині буду ще й сильна.
Після того пройшло пів року.
Україна живе нівроку.
Відбудовується, співає,
І лихої сестри не має.
А росія, пихата діва,
Одинока і нещаслива,
Звинувачує всіх у зраді,
Бо ніде їй такій не раді.
Анна Хвост
В Індії священною вважається корова.
Символ для Австралії— кенгуру. Ну звісно!
Думаю, після війни заведемо мову,
Щоб гусей поставити на почесне місце!
Той ворожий агрегат — це лиш тренування!
Скоро формуватимуть гуси свій загін
І закриють небо нам! Досить вже чекання!
Тут союз прекрасний: гуси й Джавелін!
І прилетять до загону гуси всякі–різні:
Що Телесика на крилах несли від Яги,
Від Велбоя утечуть , із крутої пісні
Й ті, що Рим урятували від смерті й тугИ!
І потраплять в історію шедевральні факти —
Другу армію у світі гуси рознесли!
Без стратегій, усякого військового такту.
Спіть русня, нехай вам сняться страшні вічні сни!
Юля Ілінська Драган
Чи зізнававсь мені хтось у коханні?
Скажу : ” Бувало . Декілька вже раз !”
Та я забув про всі криваві рани ,
Коли почув ” Люблю тебе ,солдат!”
Я ніс її маленьку і тендітну ,
Вона ж повторювала ,як мантру :
” Я люблю тебе ,український солдате ,
Дуже- дуже сильно люблю!!!”
Людмила Губерна
Я б могла багато зробити для України,
Але я тримаю тебе за руку, сину!
Я б могла плести сітку, малювати картину,
Але я тримаю за руку тебе, сину.
Я б могла доставляти продукти, прикривати з тилу спину,
Але я тримаю за руку тебе, сину.
Я б могла записатися у військову частину,
Але я тримаю тебе за руку, сину.
Я могла б, бо від безсилля відчуваю провину,
Але я тримаю тебе за руку, сину.
Тетяна Валігурська
Ми насадимо нові садки,
Й зацвіте знову пишна калина,
І барвінку зійдуть килими,
Скажем хором: “Все буде Вкраїна”
Відбудуємо ми всі міста,
Що були у страшенних руїнах.
І засієм широкі поля.
Адже ,правда : ” Все буде Вкраїна”
Кожен в світі почує про нас,
І полюбить нашу країну.
Це тому ,що прийшов тепер час
Знати всім: ” Все буде Вкраїна”
Людмила Губерна
Ніч знов в крові… Зійшов із неба Ангел.
Прийшов він до Героя на війні.
Поклав він руку на змужнілі плечі,
Розвіюючи страх в нічній пітьмі.
Летіли кулі, розривались бомби,
Та Ангел крильми хлопця прикривав.
І цілий час небесний охоронець
У цім бою, як міг, допомагав.
Та не зумів його він захистити,
Хоч і старався кожну ніч й щодня.
Вернувся в небо ,щоб просити,
Просити в Бога зберегти життя.
“Загиблі, хай спочинуть в твоїм царстві,
Вони не зрадили, та смерть до них прийшла.
Небесні воїни! Летіть над Україною.
І хай пропаде ця вічна пітьма!
Галина Вінярська
Наробив Кадиров, звісно, добрячого шуму!
Він за голову Бандери дає файну суму!
Мовляв, мертвого, живого, хто його спіймає,
Той, вважай, що у кишені мільйон баксів має!
Оживилися вояки: “Бабки будуть! Класно!”
Вб’ють Бандеру, поклялися, навіть, життям власним…
Треба ще їм підігріти азарт войовницький
І зізнатись, що на Харків йде Богдан Хмельницький,
А на Суми і Чернігів — їде Сагайдачний!
В Мелітополь — Дорошенко вже летить, обачний!
Під Чорнобилем — князь Ігор кіньми місить скиби!
Кий з братами — вже в столиці, й їхня сестра Либідь!
Де ж Кадиров назбирає отих міліонів?
Треба в десятеро більше каральних загонів!
Скреготить зубами, хмурить свої чорні брови:
“Краще б в себе сидів в горах і доїв корови!”
Юля Ілінська Драган
Український солдате,
Батьку, сину і брате,
Повертайся скоріше додому,
До дітей до дружини,
До всієї родини,
в рідний дім принеси перемогу !
Тебе вдома чекає
І очей незмикає,
Твоя матінка добра і мила,
Знов ночей недіспала,
На колінах стояла,
Вона Бога за тебе просила!
Український солдате,
Лиш не смій помирати,
В тобі міць, в тобі віра і сила,
Рідний дім захищаєш,
Нас грудьми закриваєш,
Бо ти наші надійні вітрила!
Цілу ніч на сторожі,
Гонив танки ворожі,
Руки в кров і у рани всі ноги,
Український солдате,
Ми з тобою наш брате,
Лиш разом досягнем перемоги!
Ми за тебе горою,
Будем разом з тобою,
Рідний край від катів боронити,
Український солдате,
Ще будем процвітати,
Жити, мріяти й знову любити!
Уперед! Не здавайся!
Лиш живим повертайся,
До рідненької отчої хати,
Там сім’я, там дитина,
Там кохана дружина,
Там є батько старенький і мати!
Український солдате,
Будеш гордо стояти,
За країну свою, за родину,
Ти міцний наче криця,
В серці вогник іскриться,
Тільки ти, захистиш Україну!
Лілія Божик
Вона прикривала дитя своїм тілом,
А тіло розірване болем тремтіло.
Уламки пекучі впивалися в рану
До крику і до непритомного стану…
Вона ж не вмирала. Вона не вмирала!
Бо тілом дитину свою прикривала.
Руками тримала, ховала під себе,
Аби не впустити… Молилась до неба…
Падала, вставала здіймаючи крила,
Аж смерть на колінах стогнала безсила:
«Це супер людина?» Та ні, просто жінка.
Вона просто мама. Вона — українка…
Людмила Григоренко
Ще не один театр світу ТАКУ не бачив драму!
Ще не в однім театрі світу ТАК не молилась мама…
У залі пусто, сцена спить— на ній нема акторів,
В підвалі пишеться сюжет…Так не зіграєш горе…
Таку надію у очах не зрітимеш на сцені,
У жодній п’єсі не знайдеш такого ти смирення,
Дорослий погляд у дітей, вже сліз не має більше…
Такого не побачиш ти на світових афішах!
У бомбосховищі аншлаг, всі глядачі — актори!
В єдину п’єсу їх звела війна, безвихідь, горе…
Немає сцени…рухнув зал, але вціліли люди!
Новий напишемо сюжет! Живі! Все інше буде!
Юля Ілінська Драган
Я не бажаю вам війни…
Прозріння буде гірше пекла!
Як кулі стануть ваші сни
І катом буде для вас небо!
За спалені мої міста,
Розбиті долі, кров і відчай,
За понівечені тіла
І за безглуздя ваших свідчень.
За вашу згоду мовчазну,
З якої діти помирають…
Вам би наповнити казну…
А цінностей нових напхають…
Хитнулось знову колесо,
Історія пішла на оберт…
Лиш дзвін колишніх перемог
Змінили ви на гурт з ганьбою!
Там на дорозі спить маля,
В обіймах іграшку тримає,
А поряд мама, тато, брат…
Всі сплять…а душі їх літають…
Ви задоволені? Авжеж!
Черговий раз росія в справі…
Кривавим “руським сапогом”
По світу ірод все кульгає…
Але йому прийде кінець,
Не буде тут йому пощади!
Застрягне у ногах свинець,
Не буде йти чим на паради.
Я не бажаю вам війни…
Вона у вас в душі почнеться,
Коли збагнете, що в крові
Не лише руки, а і серце…
Марина Чеснокова
Я тебе не знаю, але вірю в тебе!
Ти тримаєш міцно край південний неба.
Ти вселяєш спокій і даєш надію,
Твої обіцянки в укритті зігріють.
Марченко і ти, Кім – ви для нас герої!
Ми за вас в молитві стоїмо горою!
Коли б’ють снаряди й гармати стріляють –
Ваші хлопці міцно нас обороняють.
Знайте! Нам не страшно! Може, зовсім трохи,
Закарбує пам’ять ці страшні уроки.
Зв’язку із тобою кожен з нас чекає,
Гуртуємось разом, як ворог стріляє –
Читаємо вірші, молимось, як можем,
Впевнені у тому, що ми переможем!
Діти вже не плачуть, ведуть себе тихо,
А ми свято вірим в кінець цього лиха.
Ми віримо в тебе! Кожен тебе знає!
І свої долоньки за тебе тримає!
Топіть з генералом ворога у морі!
Досить веселитись на нашому горі.
Землю українську, мій південь квітучий –
Звільніть від ординців! Хай почують кручі:
Ніколи тут ворог царювать не буде!
Бийте, що є сили! Бийте орків, люди!
Я тебе не знаю, але в тебе вірю!
За тебе й за місто молюсь, як умію!
Прошу! Не здавайся! Тримай оборону!
Хай котиться ворог до свого кордону!
Хай сидить в болоті, як жаба – довіку!
Хай жінки корою кормлять чоловіків!
А ми будем жити! І пісні співати!
Тобі й генералу будем дякувати!
Віолетта Кравченко
За весною іде перемога.
Сонце но́ву бере висоту…
Покладаю надію на Бога,
Щоб здолати Москви чорноту.
Спів пташиний лунає у лузі
І струмок добігає ріки.
Прислухаюся серцем до музи,
Коли плещуть дурне язики.
Канонада з обіду сильніша.
За сиреною тиша німа.
Залишається словом у віршах
Україно-російська війна.
Потепління земелькою дише.
Прокидається світ навкруги.
Правда з нами і найголовніше,
Що зникають, як сніг вороги.
Олександр Врублівський
Проводжала мати сина у солдати,
Серце розривалось, плакала душа.
На порозі стала, просила заждати…
Свій натільний хрестик синові дала.
Бережи, синочку, тільки не знімай,
Коли буде важко… Господа згадай,
Притули до серця, все віддай Йому,
Він тобі засвітить сонечком в пітьму.
Він твоя надія, Він твій оберіг,
Ти молися Богу, щоб тебе беріг,
Щоб на полі бою на страшній війні,
Помагав Ісусик, серденько, тобі.
Проводила мати сина у солдати,
Серце розривалось, плакала душа,
Стала на коліна, почала благати,
Линула молитва щира в небеса…
У бою синочок… Обстріли, гармати,
Перед образами плаче сива мати:
Господи Ісусе… Боже мій Святий,
Ти мою дитину хрестиком прикрий.
У окопі щиро молиться солдат,
А довкола кулі і гримить снаряд…
Затиснув в долоньках мамин оберіг,
А Господь шепоче, щоб до лісу біг.
Вибрався хлопчина, по землі повзе,
А натільний хрестик грудь йому пече.
Тільки перебрався через перекоп,
Влучила гармата в той самий окоп…
Зустрічала мати із війни солдата,
Серце розривалось, плакала душа,
Поклонилась Богу на порозі хати…
Мамина молитва сина вберегла.
Тож моліться мами, довіряйте Богу,
Він із кожним сином в бій смертельний йде!
Сонечко засяє! Буде перемога!
А синочок маму… знову обійме 💙💛
Галина Пігут-Николишин
Розквітнеш! Сплетеш волосся в косу!
Підхопиш дзвінко пісню солов’я!
І зникне ворог, як бур’ян в покосах –
Усе минає і мине війна…
Розквітнеш! Вдягнеш в неділю вишиванку,
Хвалу Господню в небо вознесеш!
Піднімеш Суми, Маріуполь, Харків!
Донбас і Крим додому повернеш!
Розквітнеш! Хай майорить блакитно-жовтий!
Хай знає світ Твою величну міць!
Настане ранок чистий, переможний,
Потягне сонях голову в блакить!
Розквітнеш! Зітреш з лиця ворожі танки!
В столиці знову заспіваєш Гімн!
Та так з душі, щоб бігали мурашки,
Щоб аж здригнувся сам Єрусалим!
Розквітнеш! Розквітнеш, Мила, обіцяєм!
Ще зовсім трошки, Ненько дорога!
І зникне ворог, як пітьма з світанку –
Усе минає і мине війна…
Софія Федина-Прилуцька
Імперія сточує зуби
об міць української сталі,
готує сама собі згубу,
бо ми ж її зовсім не звали.
Сама «козачків» засилала,
родила облудні химери,
«Конвої» свої посилала
у схиблені «елдеенери».
Та злоба на волю зростала
і ось вже запущено зброю.
Отямся, що зробиш ти «вбога»
з Країною Диво-Героїв?!
Колись ми орду зупинили
монголо-татар, потім фриців.
Тебе навіть це не навчило?
Що ж – ляжеш в вкраїнську землицю.
Країна моя переможе,
ти ж канеш безславно в минуле
Навіки однині, й забудем,
що ти десь колись «промайнула».
Про тебе не створять поеми,
ба навіть віршів не напишуть,
Бо ти – лиш потворна нікчема
і смертю своєю лиш дишеш.
Юрій Коломієць
Доброволець – це завше перший,
Доброволець – це тільки свій,
Доброволець – це шлях до звершень,
Доброволець – це поклик мрій.
Доброволець – це мить розлуки.
Доброволець – це прав борець,
Доброволець – це теплі руки,
Доброволець – це стук сердець.
Доброволець – це погляд віщий,
Доброволець – це ран сліди,
Доброволець – це не «навіщо?»
Доброволець – це лиш «куди?»
Василь Ковтун
Щоночі на серці тривога…
І стукає серце мов дзвін.
І просиш підтримки у Бога,
Щоб завжди із нами був Він…
Непевність і тиха молитва…
Й тягучі години щодня!
І думка про те, що йде битва
Між мороком й променем дня!
Заплющуєм втомлені очі,
І сном сподівань пливемо…
Дай Боже — діждатися ночі,
Коли без тривог поспимо!
Роман Юрків
Ти смів підняти лапу на святе…
На те, що дав Господь людині з неба!
Горить у пеклі назвисько твоє,
А твого імені нікому більш не треба!
Ти зазіхнув на матір і дитину,
На Божий храм, на землю пресвяту…
Нехай в останню і гірку годину
Не буде прощення найтяжчому гріху!
Тобі ніколи рук не вмити з крові,
Не вмити роду від дитячих сліз!
Господь все бачить, він над всіх високо
Він знає кожного із нас на скрізь!
Ти заплатиш найвищою ціною!
І що б у виправдання не казав!
Твоя країна захлинається від крові
Невинних нині мирних ангелят…
Вже зовсім скоро все скінчиться.
Ми відбудуємо понівечений край!
Для тебе ж все от тільки розпочнеться –
Настане день твоїх страшних розплат!
Ми підіймемо нашу Неньку, будем жити!
Ми всім покажем що ми за народ!
Одному Господу в житті будем служити,
Який так міцно нас тримає із висот!
Софія Федина-Прилуцька
Ні тривожну валізу,
Ні похідний рюкзак
Не збирав, бо не влізе
Все туди аж ніяк.
Село, поле і схили,
Теплі краплі дощу.
Ну, а рідних могили,
Як я їх поміщУ?
Як візьму із собою,
Як на плечі закину
Цей ставочок з вербою,
Біля хати калину?
Як в валізу запхаю,
Як положу в рюкзак
Волю рідного краю,
Що люблю його так…
Олег Побережний
Я не люблю писати про війну,
Бо я ненавиджу її — жорстоку.
В римованих рядках не омину,
Свою сумну весну зеленооку.
Вона ішла крізь біль серед руїн,
І захлиналась у гарячій крові.
І бачила, як вбитий падав син…
І краплі на руїнах пурпурові…
І чула породіллі крик — маля,
Ще ненароджене, війна її вбивала.
Від люті нелюдської москаля
В руїнах як все місто помирало…
Я не люблю писати про війну,
Про ворогів у нездоровій люті.
А я писати хочу про весну,
Про перемогу радісну в салютах.
Моя весна вмивається слізьми,
А не промінням сонячним ласкавим.
Несе ворожу кулю під грудьми,
Що чергою пустив їй кат лукавий.
Та вистоїть усе моя весна!
Весна моя, як сильна Україна!
Будь проклята москальська ця війна!
Весна іде заплакана в руїнах…
Я не люблю писати про війну,
Писати буду я про Україну
І про весну, веселку чарівну…
І про народ міцний мій і єдиний!
Пишу я поневолі про війну
І про синів — про ангелів невинних,
Що в піднебессі клином журавлиним
Несуть нам перемогу в цю весну.
Ніна Юрченко
Дивись, ми загралися разом у “буде час”,
у “буде можливість”, “будуть ще понеділки”.
І свій непохитний, виважений каркас
розвозили по роботах чи метрогілках.
Ми думали наша бабця живе до ста,
що мами із татом вистачить раз в півроку.
Навіщо комусь із Луцька якась сестра
чи брат, що живе у центрі Кривого Рогу.
Навіщо той лікар? Добре, що був Німід,
кав’ярні і супермаркети, п’яні вишні.
Але вже сьогодні кожному так болить,
аби не відчути стан, що буває гірше.
Аби не боятись ночі, як злого пса,
що небо шматує вражим своїм лекалом.
І ранку, коли хтось таки вже не встав,
назавжди лишившись в мирнім міськім кварталі.
А поки ми ще тримаємо тут зв’язок
тривалістю в півсекунди чи півмолитви.
Давайте робити, друзі, назустріч крок
і навіть, якщо не можеться, говорити.
Хай буде це все із відчаю і жалю,
бо в наших кишенях зараз бракує м’яти.
Мої українці, як же я вас люблю,
щоразу, коли отримую ваше “Як Ти?”.
Сніжана Біла
Ох, Європо, в нас також весняно
З-під снігів зеленіє трава.
Вона Перша для нас Вітчизняна,
Та, що третя тобі світова…
Не дивуйся, що хочемо жити.
Прикриваючи небо грудьми,
Ми уміємо нелюда вбити
І при тому зостатись людьми…
Це ж укотре йдемо в невідомість,
Захищаючи рідні краї?
Ми — твоя закривавлена совість.
Вони завтрашні вбивці твої…
Наші вдови умились сльозами,
Не покинь нас, вітцівська снаго…
Ти схилилася над терезами,
Бо ж цікаво, хто знову кого?
Суне сила, від крові аж п’яна,
І снігами — криваві жнива…
У нас Перша іде Вітчизняна,
Та, що третя тобі світова…
Богдан Томенчук
Коли закінчиться війна
І ворог увесь згине,
Країна зміниться сповна.
Це буде інша Україна.
Єдина, вільна і міцна,
Що возвеличиться й розквітне.
Світ визнає, що це вона
Принесла людству мир і світло.
Що це є Нація Героїв,
Яку нікому не здолати.
І будем горді ми з тобою
У цій країні проживати.
Олег Побережний
У Карпатах поміж гір ворожить мольфарка,
Мовляв пут!ну лишилось жити лиш до ранку!
Що на той світ заберуть волосаті черті,
Залякають шизоїда до самої смерті!..
Йому й так ночами сняться всякі небилиці,
Мовляв вже на Україні немає столиці!
Ніби всім москв@ керує, у кремл! вся влада,
Що тепер є лише ДУМА, не якась там РАДА.
Але сон зовсім короткий, триває хвилину,
А реальність повертає назад Україну!
Де на трьох змужнілих горах, красуня столиця,
Де смакує ароматна, м’яка паляниця!
Де відкриті щирі люди, солов’їна мова,
Де поля, гаї, ліси, степи та діброви!..
Де в річках вода прозора, і блакитне небо,
І де згинула рос!я з позором – ганебно!..
Де лише любов панує здавна і донині,
Де всі голосно кричать:
“СЛАВА УКРАЇНІ!!!”
Лукаш Ірина
Немає нам куди тікати…
Весна з граблями вже іде….
Садок гребти, білити хати…
Хто це, за нас робить будЕ.
Пів березня… Уже й Явдоха…
А там вже теплий Олексій…
Дістать картоплю треба з льоха…
А потім в поле йди і сій.
Садок вапном треба білити…
Повимітати увесь хлів…
Не будем бігти, будем жити…
Стрічати будем журавлів.
Куди нам бігти… Ми всі дома…
Тут наші діти і діди…
Тут кожна стежечка відома…
Куди тікати ??? НЕ ЧУДИ…
Галина Момот
Притих, завмер старий і добрий Львів,
Орда рашистька зранку нас атакувала,
А оборона мужньо захищала,
Та де-який снаряд і долетів…
Розриви в наші душі доліта,
Душа давно так гірко не страждала,
Бо тут завжди свобода панувала,
Костьоли, храми, вся земля свята.
Віки про нього мріють вороги,
Та ворогів усіх ми побороли
І вже ніколи, чуєте, ніколи
Не буде тут ворожої ноги.
Львів’яни всі стискають кулаки,
Готові убивати всю мерзоту,
І знищити рашистькую істоту,
Бо Львів – то наше серце на віки…
Орест Міщанчук
Вже березень. Весна, війна.
Сьогодні били по Поліссю.
Лишилась рама від вікна.
Блукає ворог по узліссю.
В повітрі сморід, дим, літак.
Ракета цілиться на села.
Ворона, галка, шпак і грак
Згубили ріднії джерела.
Розбіглись кури, зблід і пес.
Ворожа з неба канонада.
На цвинтарі схилився хрест.
Розбиті школа і сільрада.
Прийшов сусід і не один.
Кацап злигався із сябрами.
Горить земля, горить бурштин.
Кричить голубка над полями.
Це правда, чи можливо сон.
Це дійсність, це пекельна стужа.
Здригається поліський льон.
Всихає мальва, дика ружа.
І серце з відчаю кричить –
Брати, брати, та ж ви падлюки.
Вам серце зовсім не болить.
І ваші душі, як зміюки.
А рідний край у боротьбі.
Він вас полонить, злії сили.
Він похоронить вас в ганьбі.
Він дух ваш вкине у могили.
Ми переможем! тільки ми!
Ми ополчились всім народом…
Голубка з сизими крильми
Сиділа в баби за городом.
Галина Потопляк
Пташечко, пташечко, чом не співаєш.
Низько летиш і так тяжко сідаєш.
Плачеш по ночах в кущах дерези.
Як буде далі? скажи нам, скажи.
Що буде в місті? чи людно, чи пусто.
Що буде в селах? – чи рідко, чи густо.
Жито озиме ростиме чи ні.
Пташечко сиза, ми всі на війні.
Ось і питаю тебе, ось і плачу.
Сонечко завтра чи знову побачу.
Виють сирени, відбою нема.
Березень в світі, а в нас ще зима.
Пташечка тихо край лавки сиділа.
Вже не співала, вже не раділа.
Просто дивилась – скрізь безлад і клунки.
Просто чекала також порятунку.
Галина Потопляк
Ще до Вербної неділі
Місяць зачекати,
Будемо букети з гілля
Вербички складати,
Будемо чекать Великдень,
Замішувать паски,
Вся тривога в людей зникне—
На те Божа ласка.
Можна й зараз готуватись,
В кого вільний час є
І всі разом промовляти:
“Не я б’ю — “Верба” б’є!
Бийте хлопці їх “Вербою”
Нікому пощади!
Нищіть їх без перебою!
“Верба” краща “Градів”!!!
Не потрібно в полон брати!
Ще годуй скотину!!
Нас прийшли “освобождати”?
Отут і загинеш!
Скоро буде вам за щастя
Шмат хліба й водичка…
Нас зламати вам не вдасться!
Не ми б’єм — “Вербичка”!
Юля Ілінська Драган
Ох не зли мене кац@пе… Ох не зли…
Розізлюсь… Зв’яжу вам шиї у вузли…
По нутру то українець, я – добряк…
Тільки от терпіть не можу забіяк.
Не люблю, я воювати… Не люблю…
Та із рідної землі – не відступлю…
Тож даремно, вражий сину, не пихти…
У росію тобі б краще відійти.
Не спинюся, як розбурхаєш мій гнів…
І не буде вже тобі спокійних снів…
Вже не буде тобі спОкою ніде…
Стане личенько твоє у раз бліде.
Стане душечка твоя “домой” хотіть…
І проситимешся слізненько – простіть…
Тільки, в гніві я – їй бо страшним стаю…
Бо чужинців не терплю в своїм краю…
Галина Момот
Країна наша! 21-й вік!
Холод морозить ціле тіло.
Убитих жителів зі сіл і міст
Закопують у братськую могилу.
Не можуть рідні, чи сім’я,
Так ,як годиться поховати…
Що робить ця страшна війна?
Чи можна оркам, це прощати?
По номеру записують ім’я,
І хрест один буде на цій могилі.
Прийми їх душі Боже у свій рай,
Щоб там вони у спокої спочили.
Пробачте люди, співчуття близьким.
Гіркі часи, і поховати мусять.
Заглянула до кожного війна,
Торкнувши болем серце й наші душі…
Галина Вінярська
Не летіть в Україну лелеки,
Не летіть мої любі до нас
Залишайтеся жити далеко,
Бо сьогодні нелегкий в нас час
Синє небо спаскудила хмара
Чорна хмара десанту з Москви
По землі лізе руська отара
Свою Неньку рятуємо ми.
Не збагне а ні птах, ні людина
Чого мало їм в власнім краю
Чи сподобалась наша долина
Чи хатина в селі у гаю.
Увірвались у нашу країну
Уночі, коли люди ще сплять
Розбудили велику родину
Та ракетами землю бомблять
Весь народ підійнявся до бою
Мов одна велетенська сім’я
За країну свою ми стіною
Станем брате разом ти і я
Зупиніться агресори кляті
Не топчіть чорнозем і траву
Бо вояки наші завзяті
Вас спрямують у чорну труну
Повертайтесь додому з ганьбою
У Саратов а може в Сибір
Заберіть свої танки з собою
Подивіться чи припятий звір
І вклонитись йому вже не треба
Не потрібно співати пісень
Бо тепер він ніхто, він нікчема
Чорну ніч засліпив білий день
Я горджуся, що Я – Українець
Сила духу незламна у нас
Не відступим назад на мізинець
Бо настав справедливості час
Вірю в те, що війна закінчиться
Ми покажемо гідність в бою
Я покличу вас знову, лелеки,
У квітучу країну свою.
Микола Халєтов
Стоїть Чернігів, наче скеля
воює Харків і Херсон
Каховка, Сосниця, Прилуки
Житомир, Суми – в унісон
Не сплять і Конотопські відьми
дарують порчі ворогам
За кров дітей, за горе, відчай
за все відплатим гівнюкам
Уже бульбаш стріляє в спину
продав й сусідів й свій народ
А білоруси безхребетні
мовчать, води набрали в рот
По всій країні дзвонять дзвони
молитви в серці за синів
Ми вже не порізнь, ми – єдині
і хто б там що не говорив
Ми в себе вдома, ми – родина
весь світ у шоці прозріва
Не скорить демон Україну
все Небо нам допомога!
Мам, ви чули як мене прозвали?
Я тепер Привид, щоб ви знали.
Ну, людям краще видно збоку…
Лише вперед! Назад ні кроку!
Мам, бачили б ви ,рідна ,з неба,
Що вони коять! Та…не треба
Вам цього бачити і знати.
В вас хворе серце… Слухайтесь тата!
Мам, вони розтрощили “Мрію”!
Моліться за всіх, бо я не вмію…
Ви ж вірите, правда? Ми переможем!
В єднанні сила! Усі ми зможем!
Мам,бережіться… Я ж , знову в небо!
Ну досить-досить… Не плач, не треба!
Я ж сокіл, мамо! Люблю літати!
Подумки з вами… Слухайтесь тата…
Юля Ілінська Драган
Не чіпали ми ваші поля,
Ваші гори, гаї та долини,
Тож, скажіть, як же ваша рука
Доторкнулася до України?
Ви ж казали – ми сестри, брати,
Що ми з вами єдина родина,
Тож навіщо загнали свій ніж
Так підступно, жорстоко нам в спину?
Ми пліч-о-пліч із ішли,
Хвилювались за вас, вболівали,
А ви наших дітей та батьків
Так безжально, бездушно вбивали.
У підвали загнали малят,
Які ще не жили на цім світі,
Які чують, як рветься снаряд,
В цім хаосі і в цьому страхітті!..
Схаменіться й назад відступіть,
Знищіть путінську вражу пухлину,
Не чіпайте, благаю, молю,
Нашу неньку, мою Україну!!!
Ірина Лукаш
Лелеки в дорозі, під крилами – море…
Чи знаєте, рідні, яке у нас горе?
Замість підсніжників – кров і сльоза.
Чи чуєте в небі? – Іде в нас війна.
Хоч не говорите, скажіть, що умієте.
Може по-своєму молитися вмієте.
Скажіть разом в вирії: «Кру», ще раз «кру».
Забери з України, Боже, війну.
Лелеки рідненькі, ми сумом сповиті.
А гнізда по селах ваші розбиті.
Скажіть нам, лелеки, що нам робити? –
Боротись, молитись і край боронити.
Ми з вами, вкраїнці, – кажуть лелеки.
Ще трошки летіти, вже не далеко.
Дивіться на крила – долаємо море.
В молитві є сила – здолаєте горе.
Вам з неба видніше, хлопці як б‘ються.
Ідуть всі до бою, не плачуть, – сміються.
Весна на порозі, у лузі – калина.
Збираймося, друзі, не вмре Україна!
Петро Половко
Не плач, Охтирка, ми, повір, з тобою,
Чернігів рідний, рук не опускай,
Тримайтесь, Суми, і не бійтесь бою,
Ти, любий Харків, оборону теж тримай!
Херсон наш любий, рано ще здаватись,
Ми віримо, що ти ще повен сил,
Прилуки, Буча і міцний Гостомель,
За вас тримає кулачки надійний тил!
І непокірний, сильний Маріуполь,
Не раз нікчемним росіянам показав,
Що він безстрашний, він міцний, невтомний,
Своїх позицій ще ніколи не здавав.
А на порозі недолугі орки
Об Конотоп хотіли ноги витирать,
Та зачекайте, бо вже дуже скоро
Ми будемо назад вас, гниди, гнать!..
Тримайся, Україно, ми з тобою,
Здолаємо триклятих ворогів,
Звикатися не будемо з війною,
Від неї не залишимо слідів!..
Ірина Лукаш
Колисала мати сина у підвалі,
Від вибухів – в хаті вікна вилітали.
Годувала мати немовлятко груддю.
Від будинків поруч – лиш уламків груддя.
В ліжечках дитячих – язики пожежі…
Та, Недремне Око за усім тим стежить!
Господи, помилуй! Скільки треба крові,
Щоб серця відкрити людям для любові?!
Ой, лети до світла пісня колискова,
Бо в тобі – молитва від слова до слова…
А, дитина плаче і не засинає.
Батько в обороні землю захищає.
Захищає матір і дружину, й сина,
Всю таку до болю рідну Україну.
Спи, малий козаче, соколе рідненький,
Бо за тебе плаче мамине серденько.
Немовлятко, пташко, спи, малий козаче.
Крізь вибухи татко чує, як ти плачеш,
А йому, ой треба, треба виживати.
Буде перемога! Відбудує хату…
Заспіває «люлі» ще одній дитині…
Спи, малий козаче. Слава Україні!
Марина Джус
Не зацвіте в душі калина.
Не та весна… Не та…
Не кожна мати свого сина
обійме ще раз, бо війна.
Не дочекаються додому
своїх дітей сумні батьки.
І діти на плечі чужому
не випустять із рук ляльки.
Вони єдині нагадають
ім про родину, про тепло…
За що нас нелюди карають?
Скажіть мені, за що? За що?
До Бога серцем знову лину…
Хай подарує Мир весна!
Не зацвіте в душі калина.
Не та весна… Не та…
Оксана Рудич
Рашисти кляті, що ви тут забули –
На цій землі, де народились ми?
Ми в себе вдома! Знайте, вельзевули:
За Батьківщину ляжемо кістьми!
Додому йдіть, криваві “миротворці”!
Ви вже багато наламали дров:
Міста в руїнах, смерть на кожнім кроці
І ріками тече невинна кров…
Геть з України-неньки! Подивіться,
Який навколо ви створили жах!..
Пощади не чекайте, дітовбивці, –
Повернетесь додому у мішках!..
Про злодіяння путінської кліки
Кричіть на всю Росію – тут і там!
Це горе буде в пам’яті навіки!
Горітиме у пеклі ваш тиран!
Вставай, сліпа Росіє! Прокидайся!
Диявола із бункера дістань!
Його, терористичного поганця,
Поріж на сто шматочків без вагань!!!
Олександр Ляскало
Ні, людство ще не вийшло із печери —
В його очах іще живе хижак.
І знов лунають автоматні черги:
Невинні душі мертвими лежать.
І небо щедре на ворожі бомби:
Горять міста і села у вогні.
Життя перетікає в катакомби,
Тому що на війні як на війні.
Згорьованих віків палючий вітер
З людей не видув божевілля геть.
З пітьми на світло йде воскреслий Гітлер
І сіє навкруги жорстоку смерть.
Вже на землі були Шекспір і Моцарт,
Шевченко, Пушкін, Рембрандт і Флобер,
Толстой, Бетховен, Репін і Висоцький,
Але дикунство в силі — дотепер.
Тисячоліття Третє. Безутішне.
Рум’яне сонце від війни — бліде.
Ні, людство із печери ще не вийшло —
Воно до самознищення іде…
Олександр Ляскало
Я всю тривогу схоронила у душі,
Собі сказала чітко, що сильна,
І як би не впивалися ножі,
Та поки Україна є, я буду вільна!
Я страх сховала, що вже не знайти,
І лиш боюся за свою дитину,
Не знаю, скільки змушена пройти,
Аби ще раз побачити мені близьку людину!
Але терпляча, тож переживу,
Не плакала і більше не заплачу,
А оду війську згодом напишу,
Бо ЗСУ для мене так багато значить!..
І хаос сплутаних, сумбурних слів,
Невдовзі вміло та охайно впорядкую,
Я добре чую український гімн,
І запах ПЕРЕМОГИ добре чую!
Ірина Лукаш
Я не знала тебе ніколи.
Чи зустріла б в житті? Навряд чи…
Ти у небо летиш, соколе,
Моє серце криваво плаче.
В чорній стрічці твоя світлина,
Пильно в очі тобі дивлюся.
Чийсь ти батько й чиясь дитина, –
Я й за тебе тепер молюся.
Україну не здав без бою,
Не скорився ворожій силі!
Вічна пам’ять тобі, Герою,
Спи на рідній землі в могилі!
Лариса Ягула Семеген
Молись, Росіє! День і ніч молись!
Взяла ти невідмольний гріх на душу.
Засліплена, прозрієш ти колись,
Скидаючи з думок омани мушлю.
Тебе охопить жах. Невинну кров
Народу українського побачиш
В словах усіх на світі молитов,
З якими гірко в унісон заплачеш.
Свого тирана скинувши в багно,
На світло підеш братського багаття…
Та — голову схиливши — все одно
Відчуєш подих Божого прокляття…
Олександр Ляскало
А на небесах не страшно, мамо
Не стріляють і нема війни…
Тут немає пекла, як на часі
За життя я пережив на цій землі
Тут спокійно, у Раю, у Бога
Тепло, тихо, навкруги Любов
Світло, щастя, воля і свобода
На землі я їх шукав і не знайшов
Ти прости за все мене, будь ласка
Я не міг інакше поступить
Йшов свою країну захищати
Воювати за дітей своїх
Ти не плач, прекрасна моя нене
Берегиня, кров і сіль землі
Янголом з небес прийду до тебе
Захищати Україну від орди
Я прийду, зі мною вищі сили
Світлим сяйвом небо захистим
Ми здобудемо свободу для нащадків
Україну не перемогти!!!
Олена Заброда
Коли закінчиться війна,
Земля відродиться на Сході.
Вона насититься сповна,
І рясно соняшник зародить.
Бо нам, блаженним, до душі
Картопля, що цвіте рядками.
Ласкаво просим, бульбаші.
В кишенях з своїми сортами
Беріть поменше коноплі,
Хоча й вона нам пригодиться:
Все щедро ляже до землі.
А ми зберемо, як годиться.
Буде олія й деруни,
Хати й дороги будуть нові.
Ми ж не забудемо війни
І діточок невинних крові!
Лариса Ягула Семеген
